Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

(військовий вождь), Цігуй (головний шаман), Поаню (охоронниця змії), Самайо Охкі та вісім блазнів.

Самотній Шпиль, Келемана і я сиділи на даху, коли члени ради почали збиратися на майдані. Я дивився, як вони піднімаються сходами ківи і враз здивовано вигукнув:

— Погляньте! Жінка! Що вона там робить?

— Цить! Це Поаню, вона свята і стоїть дуже близько до Тих, Що Нагорі, — відповіла Келемана.

— Хіба жінка може бути членом Патуабу?

— Поаню має таку саму владу, як головний шаман або навіть сам Касик Літа. Вона охоронниця священної змії.

— Священної змії? Що це за змія? Де вона? Чому я досі про неї не чув?

— Цить, не галасуй! — перебила Келемана і затулила мені рота долонею. — Ми ніколи не говоримо про Поаню і про змію, бо вони священні. Тільки члени Патуабу знають, де вона тримає цю змію.

— Але навіщо тримати…

— Не питай про це! — урвала мене Келемана. — Я не можу тобі відповісти. І батько не скаже. Навіть вожді кланів знають не більше, ніж ми: ось уже багато літ, як у Патуабу є ця змія, яку доглядає Поаню. Змія їм потрібна для найсвященніших церемоній.

— Поглянь-но, Поаню несе важкий мішок, а в мішку, мабуть, сидить змія, — озвався мій брат.

Келемана добряче труснула його, а тоді ласкаво поплескала.

Члени Патуабу збиралися на даху ківи. Касик Літа спустився в підземелля, щоб розвести священний вогонь, і невдовзі з отвору заструмував димок. Тоді один за одним члени Патуабу спустилися вниз, і до нас долинув приглушений спів. Ці стародавні пісні тева завжди мене дивно вражали. Мене пройняв дріж, закортіло знати, що робиться там, у ківі, закортіло стати учасником тієї ради. Я нахилився до Келемани.

— Мамо, — сказав я, — мамо, я хочу бути членом Патуабу.

Це вперше я назвав її мамою.

— Мій синку! Дорогий мій синку! Нарешті! Нарешті ти назвав мене матір’ю! Яка я щаслива! О, я допоможу тобі стати одним із них! Я твоя мати! Так, я мати двох добрих синів.

Вечоріло. Невдовзі до нас із ківи прийшла Поаню й спитала, де Насітіма. Він був у сусіди, і ми бачили, як Поаню повела його у ківу. Знову пролунав спів і дріб священного барабана. Потім запала тиша. Ми мовчали, не насмілюючись висловити своїх думок і сподівань.

Повіяло прохолодою. Ми зайшли до кімнати, і Келемана розтопила грубку. Потім дістала торбинку з священним борошном і сипнула по дрібці в чотири кути кімнати — на північ, південь, захід і схід, і вгору, і вниз. І Самотній Шпиль, і я знали, про що вона думає, здійснюючи цей обряд. Настала ніч, але ми не лягали спати. Нарешті почулося човгання мокасинів, і на порозі з’явився Насітіма. Йшов він спроквола, наче сонний. Його очі були широко розплющені, обличчя поважне.

— Тебе вибрали замість покійного, тепер ти Самайо Охкі? — тремтячим голосом спитала Келемана.

— Так. Я був дуже здивований! Я не сподівався, що мене можуть обрати шаманом полювання. Важку ношу вони поклали на мої плечі.

— Ти понесеш її! Ти допоможеш мисливцям добути щедру здобич, — заспокоїла його Келемана.

— І мені ти допоможеш. Я хочу стати членом Патуабу! — промовив я.

— Ти знаєш, що для тебе і Самотнього Шпиля я зроблю все, — відповів він.

— Ох, як розсердиться Тетя, довідавшись, що ти тепер Самайо Охкі! — вигукнула Келемана.

— Авжеж. Але він не зможе мені нічим дорікнути. Не я себе обрав.

— Тепер і він, і Огота, і всі члени клану Вогню не злюблять нас ще дужче, — сказав я.

Я не помилився. Тетя, Оготин дядько, і Насітіма були головними помічниками старого шамана полювання. Вони робили для нього молитовні палички, виконували його накази, і Тетя не раз казав, що сподівається стати шаманом. Наступного ранку жінки Людей Зими повідомили Келемані, що Тетя не тямить себе від гніву. «Людина, яка прихистила і вигодувала двох цуценят-навахів, не має права бути Самайо Охкі і членом Патуабу», — говорив він кожному. Минуло ще два дні, й Чоромана переказала Келемані слова Оготи: він умовляв її не водитися з нами і запевняв, що дружба з хлопцями-навахами не скінчиться добром.

Невдовзі після того як Насітіма став Самайо Охкі, зарядили рясні дощі. Засіяні поля не треба було зрошувати, і чоловіки нашого пуебло вирішили піти на полювання, яке мав очолити Насітіма. Я зрадів, коли він мені сказав, що я буду в нього помічником і піду разом з ним. У мене був гарний лук і оперені стріли з гострими стальними наконечниками, але досі мені доводилося полювати лише кроликів. Я давно мріяв про справжнє полювання.

Рано-вранці загін із сорока воїнів вийшов з пуебло і на плотах переплив річку. Потім почалося сходження на гору. Як тобі відомо, гірський хребет тягнеться з півночі на південь, а схили покраяні глибокими каньйонами, що спускаються до Ріо-Гранде. Хребет цей схожий на долоню, а каньйони на пальці.

За кілька днів перед полюванням Насітіма послав до Теті гінця і запропонував йому вирушити разом у ролі головного мисливця. Але Тетя навідріз відмовився полювати з новим Самайо Охкі. Тоді Насітіма призначив на його місце Кутову (Людина-Камінь), батька Чорома-ни. Вони обоє вели загін, а я ішов за ними по п’ятах, несучи на спині мішок з молитовними паличками Насітіми і пишаючись своїми обов’язками помічника Самайо Охкі.

Ми рухались на південний захід схилом, порослим лісом, між двома глибокими каньйонами. Йти було легко, адже крислаті сосни захищали нас від спекотного сонця. Невдовзі ми помітили сліди дичини: олені й лосі тікали з нашого шляху. Але ми йшли далі на південний захід, на звірів ніхто не звертав уваги.

Я не міг цього зрозуміти і нарешті запитав Насітіму, чому він не починає полювання.

— Спочатку ми мусимо дійти до кам’яних левів, — відповів він.

У мене забилося серце. Нарешті ж бо я побачу цих дивовижних кам’яних левів, про яких наслухався стільки розповідей!

IV.Виклик

Ми довго йшли лісом. Проминувши два глибокі каньйони, що збігали до Ріо-Гранде, загін зупинився на краю третього каньйону. Внизу дзюрчав прозорий холодний струмок. Сутінки ще не спадали, тому я запитав Насітіму, чого так рано стаємо на нічліг і чи далеко до Каенкукахе — священних кам’яних левів. Він відповів, що священні кам’яні леви вже близько, однак ми їх побачимо завтра вранці, бо до левів можна підійти тільки зі сходом сонця.

Ми спустилися до струмка, зоставивши нагорі каньйону двох воїнів. До густих сутінків вони повинні були стояти на варті, адже тева уникали сутичок із навахами. Ми розсілися на березі струмка,