Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

подіставали з торб усе, що приготували нам у дорогу жінки пуебло. Довечерюючи, ми почули крик дикого індика, йому відповів другий, а по кількох хвилинах дванадцятеро птахів спустилося крутосхилом до струмка. Потім придибали до водопою два лосі і стали неподалік від нас. Мисливці мовчки стежили за ними, а я шепнув Насітімі:

— Дозволь мені вбити лося.

Він промовчав, тільки похитав головою, приклавши палець до губів. Коли індики й лосі, напившись, пішли і невдовзі зникли з очей, Насітіма промовив до мене:

— Якби ми навіть умирали з голоду, то не дозволили б собі вбити звіра. Ми не випустимо жодної стріли, жодної кулі, поки не дійдемо до кам’яних левів та не попросимо Всемогутніх посприяти нам у полюванні!

Настала ніч. Прибули двоє наших дозорців, і ми всі скоро поснули. На світанку нас розбудив Насітіма. Умившись, ми поснідали, напилися джерельної води і рушили слідом за шаманом полювання. Він вивів нас із каньйону на знайому стежку, що слалася із заходу на схід. Багато віків люди мандрували цією стежкою. Втоптана, вбита ногами, вона скидалася на жолоб, витесаний сокирою.

Ми повернули на схід і невдовзі вийшли до круглого майданчика, обнесеного огорожею. Посеред нього я побачив священних Каенкукахе — двох кам’яних левів[3].

Леви були витесані з величезної кам’яної брили і лежали поряд на животі, головами на схід, витягнувши довгі хвости й підібгавши лапи, ніби приготувалися до стрибка. Цих левів створили Хевенді Інтова — Прадавні Люди.

Ми оточили їх півколом. Я подав Насітімі мішок із молитовними паличками та іншими ритуальними речами. Насітіма ступив крок уперед і сипнув дрібку борошна на чотири сторони, затим дістав червону фарбу і, коли зійшло сонце, помазав нею левам голови. Після цього він почав молитися до них: просив їх передати лам частку їхнього мисливського вміння, щоб дружинам і дітям ми принесли вдосталь м’яса і шкур для одягу. Насамкінець він поклав перед ними молитовну паличку і вийшов з огорожі. Решта мисливців також повиходили слідом за ним, але спершу кожен поклав перед левами по одній паличці. Коли надійшла моя черга, я побачив, що таких паличок тут наскладали цілу гору. їх приносили сюди не тільки тева, а й індіанці з пуебло Керес, Зуньїс і навіть із далекого Хопіс. Усі вони обмазували священних левів червоною фарбою і просили в них допомоги.

Коли ми відійшли трохи від священного місця, Насітіма звелів усім зупинитися.

— Полюватимемо на східному схилі Обсидіанової гори[4] і на просіці Вузького Перешийку, — пояснив він. — Ти, Кутова, візьмеш двадцять — двадцять п’ять воїнів і заганятимеш звірів на просіку, а ми вже зробимо свою справу. Але дай нам часу дійти до просіки і заховатися.

Кутова вибрав воїнів-загоничів. Усі покірно згодилися, хоча кожному хотілося полювати, а не заганяти здобич. Вони попрямували на північ, а Насітіма повів нас на північний схід уздовж глибокого каньйону до вузької просіки. Ця просіка була наче перешийком між двома каньйонами; на захід вона розширювалася, на схід звужувалась. За нею починався крутий спуск у гірську долину.

Ополудні ми дійшли до перешийка. Насітіма звелів мисливцям розбрестися по просіці. Він облюбував собі місце поблизу протоптаної звірами стежки. По другий бік стежки наказав розташуватися мені. Кожен мисливець умить спорудив сховок — щит з ялинових гілок і сховався за ним. Усі поклали біля себе луки, стріли і стали чекати. Насітіма, дехто з мисливців мав рушниці, проте не збирався скористатися ними: наполохані стріляниною звірі могли повернути назад і прорвати лінію загоничів. А от загоничам конче необхідно було стріляти, щоб звірі лякалися і бігли на просіку.

Минуло небагато часу, як ми поставили свої щити, і на заході пролунав перший постріл, за ним другий, третій — полювання почалося. Несподівано запала тиша, а через хвилю-дві знову забахкали постріли, вже значно ближче. Загоничі спускалися до просіки схилом. Перед нами лежала відкрита рівнина, і ми могли здалеку розгледіти звірів. Ось показалися два койоти. Вони бігли стежкою, обабіч якої Насітіма і я лежали за своїми щитами. Зрівнявшись із нами, вони почули людський запах, потягли ніздрями повітря й рвонули далі. Через мить койоти зникли з очей.

Потім з’явилося два лосі. Вони бігли стежкою північніше від нас. Коли лосі проминали щити, за якими причаїлися мисливці, ми почули, як забриніла тятива. Тварини метнулися вперед, підстрибнули і попадали. Аж ось на нашу стежку вибігло три олені. Насітіма стріляв у ватажка, а я з його наказу цілився в другого. Наші щити стояли за два кроки від стежки, тож не влучити, здавалося, я не міг. Двох оленів ми забили, третій утік. Велетенськими стрибками промчав повз нас гірський лев. За ним мчало стадо оленів і лосів, потім пробігли дикі індики. Як тільки звірі добігали до нас, ми стріляли в них. Нарешті все затихло, на просіку вийшли загоничі, полювання скінчилося. Ми вискочили зі своїх схованок і кинулися до вбитих тварин.

Полічивши стріли, які зосталися в мене, я визначив, що стріляв чотирнадцять разів. Я оглянув усіх убитих тварин, котрі лежали на стежці, і виявив три стріли з позначками. Це були мої стріли. Я убив двох оленів та одного лося. Із семи стріл, випущених Насітімою, шість влучили в ціль. Я надто хвилювався і, звісно, не міг добре прицілитися. З прикрістю розповів я Насітімі про свою невдачу, проте він заспокоїв мене, сказавши, що для початку я стріляв непогано. Загалом ми вбили понад сотню оленів і лосів. Мороки з ними було чимало: ми лупили шкури, четвертували туші. Незабаром з’явилися жінки з пуебло, привівши коней, як було домовлено, щоб відвезти здобич додому. Загоничі вернулися на схил гори — по тих звірів, яких настріляли самі. Чекати їх довелося довго, хоча жоден із нас не квапився додому. Жінки весело базікали, сміялися, співали, а чоловіки згадували до подробиць події того дня і славили Насітіму. Мудро вчинив Патуабу, обравши Насітіму новим Самайо Охкі. Такого успішного полювання не було вже давно — чим не доказ, що кам’яні леви почули його молитву, що йому сприяли Ті, Що Нагорі?

В пуебло повернулися аж над полудень наступного дня. Ми потратили багато часу, щоб переправити туші й шкури на плотах через річку. Кожен мисливець віддав частину своєї здобичі тим, хто охороняв пуебло, а Насітіма найкращі шматки м’яса відклав для Теті і послав до нього мого брата. Проте Самотній Шпиль одразу повернувся. Він був переляканий. Тетя кричав, що не візьме ні шматка м’яса, бо тварин убили навахи