Володимир Сергійчук - Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

присилаючи відповідні письмові звернення до українського гетьмана, виявляли бажання бути під протекторатом козацької держави, й починаються конфлікти з представниками царського уряду, які всіляко перешкоджали цьому. На вимогу царя проводилося навіть спеціальне розслідування з приводу того, що козацькі полковники, котрі очолювали полки на білоруському театрі воєнних дій і організували там військово-територіальний устрій на зразок Війська Запорозького, називалися білоруськими.

Загострення відносин виникає в 1655 році і під Любліном, де московські воєначальники не дозволяють полковникові Данилу Виговському приймати присягу місцевого українського населення на ім'я гетьмана Богдана Хмельницького, змушуючи їх коритися тільки Олексію Михайловичу, бо останній побачив у спільному українсько-московському поході на найзахідніші землі нашого народу можливість уже в 1655 році втілити в життя ідею "третього Риму", тобто розширити московські володіння до Вісли.

Проте найвідчутнішим незадоволенням з боку козацтва була його реакція на підписання Віленського миру між Москвою й Польщею 1656 року. Переговори, під час яких вирішувалася доля України, відбувалися без участі її посольства, яке очолював Роман Гапоненко, - його просто не допустили туди. Тобто московський цар знову зламав свою присягу, у зв'язку з чим на початку жовтня 1656 року в Чигирині, тодішній гетьманській столиці, відбулася загальна козацька рада Війська Запорозького, яка була спеціально скликана для обговорення результатів Віленської комісії. Посли, що повернулися з Вільно, впали до ніг гетьмана й, обливаючись слізьми, говорили: "Погибло тепер Запорозьке Військо, помочі не маємо нізвідки, нема куди прихилити голову. Москва хоче віддати Україну назад ляхам - козацьких послів не допустили до посольського табору, як псів не пускають до церкви" (Акты ЮЗР. - М., 1861. - Т. ІІІ - С. 556).

За опублікованими свідченнями очевидців, розповідь послів дуже вразила Хмельницького, який кинувся "як божевільний, як такий, що зійшов з ума". Батько тодішнього генерального писаря І. Виговського клятвенно підтверджував й такі слова гетьмана: "Діти, ви тим не журіться! Я знаю, що з тим зробити! Треба відступити від царя! Підемо туди, куди нам вкаже Всевишній, - не тільки під християнського царя, але й під бусурманського" (там само. - С. 556).

Ускладнення в стосунках з Москвою поглиблювалися й далі. Це пояснювалося насамперед тим, що Олексій Михайлович, який за допомогою козацьких полків досягнув визволення московських земель від шляхетського поневолення, а також, зайнявши майже всю Білорусь і Литву, відмовився від подальших воєнних дій, які мали б завершити повне вигнання польських загарбників з усіх історичних українських земель, й погодився на переговори з Польщею, сподіваючись стати і королем Речі Посполитої.

Гіркоти від того, що пізніше сталося у Вільно, козацькій старшині додавало й те, що влітку 1656 року царський посол Василь Кікін, прибувши до Чигирина, загадав гетьману подати свої пропозиції на Віленський з'їзд. Враховуючи це, Хмельницький вимагав, аби кордон з Польщею встановлювався "як за давніх князів руських". При цьому царському послу роз'яснювалося, що "...від початку кордон у великих князів руських з польськими королями був по саму Віслу і угорський кордон" (Документи Богдана Хмельницького. - С. 502).

Але московська делегація на чолі з князем Микитою Одоєвським питання про відновлення українсько-польського кордону по Віслу не поставила, заявивши королівським послам: "А быти той Малой Росии и Волыни и Подолю царского величества к Московскому государству по реку Бугу во веки" (Акты ЮЗР.- СПб., 1867.- Т. 5.- С. 16).

Таким чином Москва вирішувала тільки власні справи, серед яких головним було для неї розширення своїх володінь до Вісли, в першу чергу руками українського козацтва. Така інформація сприймалася в Чигирині, природно, гнітюче: "Полковники о том учали быть в великом сомнении, какими-то мерами над ними учинилось" (там само.- Т. ІІІ.- С. 555).

На початку 1657 року полковник Павло Тетеря навіть заявив від імені Богдана Хмельницького в Москві: "Он, гетман, Виленской комиссии не принял и был о том сумнителен, не для тово, чтоб покою не хотеть, а вести войну... а для того, что поляки на сьезде хотели делать оманою" (Акты ЮЗР. - Т. І. Добавления. - С. 10).

Але відвертого конфлікту між Москвою і Військом Запорозьким за життя Богдана Хмельницького не сталося, бо завдання, які поставили собі гетьман і московський уряд, торкалися різних сфер і не прийшли до колізії. За словами Андрія Яковліва, Хмельницький найбільшу увагу звертав на міжнародну політику, на зносини з іншими державами, за допомогою яких думав зміцнити державне становище України. На внутрішню консолідацію в державі, на зміцнення її адміністративного устрою він розмірно менше звертав уваги. Натомість Москва, не перестаючи слідкувати за політикою Хмельницького, хоч і дорікала йому іноді за неподання інформацій про його міжнародні зносини, але не робила з цього казусу для конфлікту. Зате всю свою увагу московський уряд звернув на вивчення внутрішньої ситуації в Україні, її фінансів, економіки, відносин між різними станами та групами населення. Численні посольства, які московський уряд висилав на Україну, використовуючи всі можливі для цього приводи, одержували таємні накази, в яких на першому місці стояли інструкції розвідувати, скільки доходів і з яких джерел збиралося на Україні колись на короля, а тепер - на гетьмана, які відносини існують між козацтвом і старшиною, як ставляться до гетьмана, як поводиться гетьман тощо.

Особливу увагу звернула Москва на державні фінанси України та на встановлений договором зв'язок між зібраними доходами й виплатою платні військові за "службу". З питанням про доходи було тісно зв'язане питання про царських воєвод, які мали контролювати збирання доходів та приймати їх до царського скарбу. Це теж давало Москві можливість постійного втручання у внутрішнє автономне управління України. Тому Москва не тільки цікавилася всякими відомостями про доходи, але й старалася використати кожний слушний момент, щоб своє зацікавлення практично здійснити.

За життя Богдана Хмельницького Москва намагалася витісняти козацьку владу поки що за межами трьох воєводств, які входили до складу Гетьманщини. Полковник Нечай, наприклад, скаржився до царя 27 серпня 1657 року на його воєвод, різні перешкоди в його діяльності на території Білоруського полку, яких уже не сила було терпіти: "От воевод Оршанского, Борисовского, Мстиславского, Шкловского, Копыского и Менского учиненных терпиты... козаком полку моево, подданным вашего царского величества, обиды чинят, з домов насильством выгоняют и подданья (податей) из них, як з мужиков, требуют, до того чюприны (хохлы) режут, кнутами бьют, грабят" (Акты ЮЗР.- СПб., 1863.- Т. 4.- С. 17).

У серпні 1657 року московські власті продовжують терор і над жителями Могилівського повіту, які покозачилися. Зокрема, місцевий царський воєвода повідомляв, що він "посылыл сыскивать капитана Матвея Сыпягина с товарищи": "С двести человек выписали из козаков