Оксана Лущевська - Друзі за листуванням

зміни часових поясів, чи то від надміру емоцій, але дівчинка все вертілася в ліжку, думала и ніяк не могла повірити, що ось вона, Ксеня Іваненко, з маленького українського містечка, зараз за тисячі кілометрів від рідної й звичної домівки, серед людей, які не розмовляють її мовою... А що чекає на неї завтра?

РОЗДІЛ 9. Другий день у країні

Уранці Дарина чекала Ксеню у вестибюлі готелю.

Вона швидко підвелась, як тільки дівчинка вийшла з ліфта, допомогла їй з валізою, перевірила наявність квитків і здала ключ.

Ксеня стояла збентежено, бо Дарина, роблячи все по черзі, не вимовила жодного слова.

- Усе гаразд? - не втрималася дівчинка.

- Ой, та ніби все, - Дарина глянула на годинник, - окрім того, що машина Лукаша поламалася. А він мав відвезти нас до вокзалу. Тепер доведеться своїм ходом, на метро, а часу обмаль. Ось так.

- А що, коли запізнимося?

- Не знаю. Краще поквапитися.

Вони знову, як і ввечері, бігли довжелезною авеню й далі, повз парк. Згодом спустилися до переходу. Дівчинка розгубилася: станція була зовсім не такою гарною та величною, як у Києві; кілька ліній метро перетинались і розходились у різних напрямках; потоки людей змішувалися та знову розділялися - кожен до свого потяга. Дарина міцно схопила свою валізу та стисла Ксенину руку. Наплічник відтягував плечі, а валіза торохкотіла позаду.

- Тримайся за мене й не бійся! Нам потрібна зелена лінія. А ось і потяг! Давай! - і Дарина потягла дівчинку за собою, бо люд таки тіснив з усіх боків.

- Жах! - тихо видихнула Ксеня.

У вагоні кожен займався своєї справою: одні читали газети, інші куняли. Якийсь смаглявий чоловік бубнів пісню незнайомою мовою.

- Нам ще дві зупинки, - почала готуватися до виходу Дарина, - і ми будемо відразу ж біля вокзалу! Але автобус рушить за п’ятнадцять хвилин. Хоч би встигнути!

Так само поспіхом, як і все цього дня, дівчата влетіли до вокзалу. Навколо чекали, прибували та від’їжджали автобуси, усі як один розмальовані сірими гончаками.

- На місці! Залишилося тільки наш рейс знайти.

Жіночка у віконечку вказала напрямок.

І вони знову погнали в інший бік вокзалу.

- Наш автобус он той! - гукнула Дарина до Ксені.

Вона підбігла до водія. Запитала кілька речень і з розпачу ледве не розплакалася.

- Що? Що сталося?

- Напрямки змінили! Нам потрібно знову в протилежний бік вокзалу. Але автобус уже відправляється. Вже...

Тоді чоловік за кермом показав коротший шлях, а також пообіцяв негайно ж сповістити водія потрібного автобуса про двох загублених українок. Невдовзі дівчата таки досягли мети.

- Щиро дякуємо, що зачекали!

- Рейс до Північної Кароліни, - повідомив водій, - але не проспіть зміну автобусів у місті Норфолк.

- Це де? - перепитала Ксеня.

- Це штат Вірджинія. Сусідній з Північною Кароліною.

Повністю заспокоїтись вдалося тільки, коли автобус перетнув останні вулиці Нью-Йорка. Краєвиди змінювалися, мов слайди: від сучасного яскравого міста - до індустріальних брудних районів. Далі пішли зелені поля, майже такі, як і в Україні. А ще далі - невеликі фермерські поселення. А згодом - ліси, ліси... Швидкісна траса стелилась під колеса автобуса. Хвойні дерева змінювали листяні...

- Відпочивай! - запропонувала Дарина. -їхати понад дванадцять годин.

Ксеня ще трохи опиралася сну, але скоро не витримала й таки заснула. “Я ж усе просплю...”, - думалося крізь сон. Однак прокинулася лише, коли хтось легенько торкнувся її плеча й знайомий голос українською сказав:

- На вихід! Зміна автобусів. За одне й перекусимо щось. Маємо аж двадцять хвилин.

Вони зайшли в кафетерій, де Дарина придбала два великі сандвічі, два яблука й коробочку з овочами.

- Любиш селеру? - запитала Ксеня, копирсаючись зеленим шматочком в якомусь соусі.

- Це корисно!

- А мені морквочка більше до вподоби, - дівчинка набрала цілу жменю й почала хрумкати. -Я таку маленьку вперше бачу. Смачно! А в нас є час придбати пару листівок?

- Біжи швидко! Коли я селеру доїм, ти вже маєш сидіти поруч! Упораєшся?

- Авжеж!

Ксеня вибрала найкращі листівки для Ге-ника, Васька та Оленки. Кілька - для тата з мамою, кілька - для тітоньки Віри, а ще декілька -для вчителя географії, котрий щиро зізнався перед її від’їздом, що все життя мріє про далеку подорож. Вибираючи листівки, Ксеня трохи засумувала. Лише другий день у чужій країні, а здається, наче вічність.

- Агов! - гукнула Дарина. - Я ж попереджала: доки селеру їм!

Вони сіли в інший автобус: чистий і прохолодний. Він майже не відрізнявся від попереднього.

- Ще довго?

- Години чотири! - звірила час прибуття Дарина.

- А нас чекатимуть?

- Звичайно!

І знову рушили. Цього разу Ксеня дивилася у вікно: невеличкі, наче з конструктора складені, різнокольорові будинки, охайно скошена трава, заквітчані дерева. Точнісінько, як на листівках.

- А Вірджинія великий штат?

- Досить великий! Один із перших заснованих штатів. Гарне місце для життя. Тут клімат теплий, бо недалеко океан.

- Океан?! - аж сплеснула Ксеня. - Моя мрія!

- Так і в Кароліні океан не за горами, - Дарина засміялася, - і гори там є пречудові!

- А ми поїдемо? - нетерпляче допитувалася дівчинка.

- Не знаю...

Ще кілька годин пролетіли в компанії незабутніх пейзажів. Ксеня намагалася запам’ятати все, що бачила. Інколи навіть записувала в невеликий щоденник за порадою Дарини.

- Усього не втримати в пам’яті! Отож, не соромся, записуй! Я так теж колись робила!

- А зараз?

- І зараз роблю, але лише коли подорожую до нових місць! А цей шлях я добре знаю. Шостий рік уже так їжджу.

“Вітаємо Вас у Північній Кароліні!” - прочитала Ксеня дорожній знак.

- Ми приїхали?

- Майже!

Невдовзі водій зупинився, дістав валізи й попрощався з дівчатами. Автобус рушив, а Ксеня з Дариною залишилися стояти на невеликому майданчику, де було кілька холодильників з напоями і печивом-цукерками та телефон.

- Ми де?

- Біля Арапахое!

- А що це?

- Це селище, де розташований наш табір! Зараз нас підберуть!

Не встигла Дарина це сказати, як і справді біля них зупинилося велике авто. Двері відчинилися і з нього вискочила сильно засмагла жіночка в чоловічих шортах, завеликій футболці з емблемою табору та в сонцезахисній кепці.

- Привіт! - гукнула вона. - Ледве встигла! -і кинулась тиснути Дарині руку.

- Оце