Леся Українка - Том 5

а р д Погана чи поганська?

Джонатан

Так, поганська.

Забудь на час, що ти вже став святим,

і подивись на неї давнім оком.

Коли б тоді, як ми з тобою вкупі блукали по палацах італьянських, тобі зненацька показав хто-небудь сю статую — ти що б сказав про неї?

Джонатан

Тоді сказав би певне: «гарний твір».

Р і ч а р д

А якби хто просив тебе вказати, що в ній змінити?

Джонатан

Я б сказав: «нічого». Та тільки се сказав би, як поганин. Тепер, як християнин, я кажу: розбий її!

Р і ч а р д

З останнього стягнуся, а виллю з бронзи!

Джонатан

Річарде, я мушу остерегти тебе, поки не пізно...

Увіходить Д е в і.

Д еві

До тебе, дядьку,, люди там прийшли.

Р і ч а р д То клич до хати.

Д еві

Кликав, та не йдуть, ми, кажуть, поговоримо в садочку, там затишніш.

Р і ч а р д

Та що ж воно за люди?

Делі

З Род-Айленду якісь. Іди, бо ждуть.

Рі ч а р д

Я йду. Ти, Джонатане, ще посидь тут. (Виходить.)

Джонатан Чи дядько твій нічого ще не знає?

Деві

Та ви ж сказати мали.

Д ж о и .а т а н

Я не встиг.

Ти сам скажи.

Д еві

За мене не турбуйтесь!

Без вас я знаю, що мені робити.

Джонат а п Сьогодні ти не дуже гречний, Деві.

Деві Ай, дайте спокій!

(Подається до дверей.)

Джонатан

Та куди ж ти, Деві?

Деві

Піду довідаюсь, що там ворожать.

Д ж о н а т .а н

Стривай, зажди, і я з тобою йду.

Обоє виходять. Індіанка виходить з алькова, розходжується по хаті і розглядає, усміхаючись, свою статую.

Д ж е п н і (вбігає раптово)

Ой горенько! Та де ж се Річард? Пробі!

(Бачить індіанку.)

Ти хто така? Ти тут чого?

Індіанка мовчить, вороже дивиться на Дженні, притулившись до п’єдесталу статуї.

(Дженні раптом глянула на статую.)

Ах, так?

То, значить, правда? Ти живеш у нього?

(Люто наступає на індіанку.)

Геть звідси, геть, бо я тебе уб’ю!

Хапає кия, що попавсь під руку, і заміряється на індіанку. Та з різким криком хапає скульпторський молоток, замахує ним, мов томагавком, і собі наступає на Дженні. Едіта і Кріста-б е л ь вбігають на крик знадвору. Індіанка миттю ховається в альков. Дженні кидає кия і заходиться плачем.

Крістабель Сестричко Дженні, що з тобою, люба?

Едіта

Що сталось тут? Чого ти плачеш, доню? (Підходять обидві до Дженні.)

Дженні (одвертає їх, пручається по-дитячому)

Лишіть мене, лишіть мене, не руште!

Я більше не прийду до вас ніколи...

Недарма татко не пускав... Ой лихо, яка я нещаслива!

(Ридаючи, вибігає з хати.)

Едіта Що се з нею?

Крістабель

Ох, тая Дженні ще зовсім дитина,— на сльози їй не дорого.

(Задумується і зітхає.)

Ой мамо!

Чого зітхаєш?

Крістабель Ти се знаєш, мамо!

Е д і т а Жаль не до речі.

Крістабель

Матінко! Матусю!

Чи се ж вони сюди сьогодні прийдуть?

Е д і т а

Так.

Крістабель Річарда ти мусиш боронити.

Е д і т а

Ми тільки правду боронити мусим, її одну.

Крістабель

Та Річард-бо твій син, він — кров твоя. Якби на мого Деві хто иападавсь, я б кинулась, як пломінь.

Е д і т а

Я вже згубила сина, а тепер ти ще й дочку від мене одбираєш.

Крістабель

Ой мамо, що ти кажеш, бійся бога!

Як можеш ти зрікатися дітей?

Се ж, мамо, гріх, сього Христос не хоче.

Е д і т а

(бере зо стола Євангеліє і розкриває його на закладці)

Дивись сюди, читай уважно, дочко.

Читай уголос, ось отут, читай!

Крістабель

(читає тремтячим голосом)

«Не думайте, що я прийшов кинути мир на землю, не прийшов я кинути мир, тільки меч. Прийшов-бо відлучити чоловіка від батька його, і дочку від матері її, і невістку від свекрухи її. І вороги людині родичі її».

(Спиняється з стогоном.)

Несила, мамо, сеє розуміти!

Е д і т а

Читай, читай!

Крістабель

О Христе, сине божий!

(Читає все слабшим голосом.)

«Хто любить батька чи матір над мене, не годен мене; хто любить сина чи дочку над мене, не годен мене». (Голос її уривається.)

Е д і т а

(дочитує сама твердим, сумним голосом)

«І хто не прийме хреста свого і за мною не піде, не годен мене».

Р і ч а р д входить. Крістабель при його вході зривається і йде в ванькир. Едіта зостається над книжкою, але не читає, дивиться поперед себе сумним, темним поглядом.

Р і ч а р д

(сідає на ослоні біля коминка, поглядає на матір. Стиха говорить до себе)

Яка сумна чогось сьогодні мати...

Се ж, певне, я їй жалю завдаю...

Але сей смуток до лиця матусі.

У неї гарні старощі... Сей погляд, сі прості лінії, одежа навіть — правдива Mater dolorosa 1.

(Бере з коминка віск і ліпить, вдивляючись в матір.)

Сину!

Що робиш?

Р і ч а р д

Так, нічого, бавлю руки. (Шпарко ліпить далі.)

Е д і т а

Ти знову бавишся...

Річард

Та що в тім злого?

І діти бавляться. Христос їх любить.

Е д і т а

У тебе не дитячі забавки, і сам ти не дитина.

Мовчання.

Слухай, сину!

Знов мовчання. Річард все ліпить.

Р і ч а р д Я, мамо, слухаю. Кажи, кажи!

(Ліпить ще швидше.)

Е д і т а

Колись ти сам казав, що гріх так жити, як ти живеш.

Річард

То вже було давно.

Тепер я інше думаю, матусю.

Едіта

Що ж саме?

Річард

Думаю, що в світі кожен своє завдання має і — свій хрест.

Е д і т а

Яке ж, ти думаєш, твоє завдання?

Р і ч а р д Мій хист і мрія.

Е д і т а

Ти колись казав, що тут потрібно хліба, а не мрії.

Р і ч а р д

Я, мамо, потім іншого навчився.

Е д і т а

Де ж ти навчився?

Р і ч а р д

Та хоч би в тій книзі, що ти в руках держиш. Я прочитав уважно притчу...

Е д і т а

Про таланти, сину?

Ти, певно, зрозумів її не так.