Юрій Ігорович Андрухович - Таємниця. Замість роману

Це було схоже на виконання обов’язку. Справа в тому, що більшість із них були навіть не її, а її матері подругами, деякі так і звертались до неї — «дитинко». Я аж під стіл валився з реготу: моя бабця — дитинка! Для мене то взагалі був незлий цирк. Особливо коли вони чогось хотіли від мене, а бабця не контролювала ситуації, бо саме виходила на веранду, наприклад, приготувати для них какао. Тоді я давав собі з ними джазу. «Що нового в ґімназії, Ігорку?» — запитувала котрась із них, явно грузнучи в десятиліттях і плутаючи мене з моїм батьком. «Усім роздали зброю», — відповідав я і показував привезений з Праги водяний пістолет. «А як ти називаєшся?» — запитувала вона ж через пару хвилин. «Моріс Джеральд», — відповідав я, і вона схвально кивала головою, бо і так нічого не чула. Коли ми переїхали на Бельведер, їх суттєво поменшало. Може, ті чотириповерхові хрущовки якось їх відлякували. А може, вони просто повимирали. Одна з них точно згоріла у своїй хаті разом з усіма своїми котами й кішками. Про це пише Юрко Прохасько, він теж її пам’ятає, як і Тарас.

Перш ніж ми остаточно переїдемо до хрущовок — щось іще згадаєш з того першого дому?

Усього так багато, що мені залишається пунктир. Пам’ятаю сусідів. Коли від нас виходилось у двір, то першими були двері до помешкання єврейської родини Дротів. Там жили дві сестри — Аня і Софа, вони багато возилися зі мною в часи, коли я ще повзав. Їм, як усім дівчаткам, було цікаво бавитися такою живою тлустою іграшкою. Потім вони вчили мене їздити на триколісному ровері. Пам’ятаю, що в них була платівка з «Шербурзькими парасольками» і вони по тисячу разів на день пускали її, раз за разом, знову і знову, тисячу разів на день! Їхніх батьків звали Іда і Копель, вони розмовляли смішною російською, але тоді майже всі розмовляли смішною російською. Включно з самими росіянами. У Дротів був найперший телевізор і вони часом запрошували на нього сусідів — якщо увечері показували яку-небудь «Судьбу чєлавєка». Або «Хаждєніє по мукам». До них же батько ходив у 66-му на футбол.

Ага, футбол. Ти ним цікавився?

Це заслабке слово. Але почалося все приблизно з моменту, коли телевізор з’явився і в нашій хаті. Приблизно тоді ж батько став забирати мене на матчі нашого «Урагану». Пам’ятаю, як наші вчистили 3:0 «Нафтовикові» (Дрогобич) і 4:0 «Харчовикові» (Бендери). Ми йшли — тисяч із п’ять горлодерів — довжелезною колоною зі стадіону по вулиці Шевченка і скандували щось типу «Сини Бандери побили Бендери!». Крім того, я дико вболівав ще за дві команди — збірну СРСР і київське «Динамо». Часом за львівські «Карпати», але за «Динамо» більше. З ними все склалося дуже своєчасно: я став їхнім фаном якраз у роки, коли вони тричі поспіль вигравали першість Союзу, більше такого не повторилося. З усіх трьох моїх команд я більш-менш стоїчно переносив поразки збірної і франиківського «Урагану». Але поразки Києва іноді доводили мене до плачу. Я лив сльози і в 67-му, коли вони у Кубку чемпіонів продули «Ґурнікові», перед тим фантастично вибивши з гри «Селтік» (Ґлазґо), і в 68-му, коли вони вилетіли з того ж Кубка, програвши «Фіорентині», але найгіркіші — у 69-му, коли вони проїбали першість Союзу з московським «Спартаком». Це був кошмар, а не матч. Ми жили ним уже кілька тижнів поспіль — то мав бути київський реванш за поразку першого кола 1:2 в Москві. Протистояння київського «Динамо» і московського «Спартака» у старих радянських чемпіонатах важко порівнювати навіть з простистоянням «Барси» і «Реала» в іспанських чи того ж «Селтіка» і «Рейнджерс» у шотландських. Для нас у Західній Україні це було щось на кшталт війни за незалежність. І тричі поспіль ми вигравали її. Тому кілька тижнів ми тільки про той матч і тринділи — у школі й дома, всюди. Я екстатично відраховував дні до початку дійства. На уроках я креслив у зошитах схеми розташування та взаємодії гравців і перетасовував можливі варіанти. Варіант був один: «Динамо» мусило вигравати і виходити на перше місце. Я закривав очі і бачив прекрасні м’ячі, що влітають у сітку московських воріт — Сабо, Турянчик, Бишовець! Була жахлива осінь, якийсь кінець жовтня чи вже листопад, тяжкий холодний дощ не припинявся ні на мить — що в Києві, що у Франику, що по всій Україні. Мій батько навів повну хату своїх друзяк, ми засіли перед телевізором, чомусь майже певні, що Київ переможе, бо інакше не буває. Переможе, але в дуже важкій боротьбі, погоджувалися ми. У середині першого тайму Осянін забив нам гол на контратаці. Москалі самі не вірили власному щастю. З хвилини на хвилину ми чекали динамівського гола у відповідь, потім другого, третього. М’яч ледве котився по полю, застрягаючи в калюжах. Неможливо було грати у жоден з футболів — ані в силовий, ані в комбінаційний. Усе гинуло в нестерпно грузькому місиві під крижаними струменями. «Динамо» розпачливо і спазматично навалилося на московські ворота, але жоден прекрасний м’яч того вечора так у них і не влетів. Як і жоден незугарний м’яч, як і будь-який просто м’яч. Хвилин за двадцять до смерті я став рюмсати і жахливо поблідлий батько гаркнув на мене «Перестань!». Ніколи в житті він не кричав на мене, це сталося вперше. І ніколи в житті я не бачив його таким судомно-скривленим і блідим. Але я не перестав, бо не міг. І коли це сталося (фінальний свисток, єдиний смертний видих, єдиний стогін трибун, перетворення дощу в мокрий сніг і зла татарська радість на знахабнілих спартаківських фізіях), я відчув, як у мені щось обривається — сталося, курва, неможливе — хтось помер, щось померло, чогось не стало на світі, Росія, Росія, сука Росія знову нас видрючила, москалі нас здєлалі, горе-горе тій чайці-небозі, що вивела чаєняток — мій плач був плачем України, він переріс у голосіння, батько хряснув дверима і кудись попер у дощову пітьму разом з усією компанією, вночі в мене піднялася температура і я нестерпно багато блював, а він приповз десь аж над ранок, п’яний в дрезину чи навіть у драбадан, промоклий до нитки і в грязюці. Такий футбол.

І ти продовжував плакати над футболом усі наступні роки?

Та ні, з роками хлопці просто втрачають цю здатність — плакати. Хлопці не плачуть, як відомо. Десь після одинадцяти — дванадцяти це