Юрій Ігорович Андрухович - Таємниця. Замість роману

як рукою знімає. Часом і хотів би, але вже не можеш, лише схлипуєш. Це, вочевидь, початок статевого дозрівання, коли в тобі надовго засинає якийсь організаційний центр плачу. Він потім знов оживає десь після сороківки, але вже по-іншому. Щоб закінчити з футболом: пік мого вболівання випадає на 70-ті. Наприклад, чемпіонат світу 74-го року. Я про нього, здається, все пам’ятаю. Скажімо: у матчі збірної ФРН проти Чилі турецький суддя вигнав з поля чилійця Касселі за симуляцію. Або: поляки накидали Гаїті 7:0. А від Африки тоді брала участь лише одна команда і то був Заїр.

А хто забив полякам у півфіналі?

Ну, це дуже просто! Мюллер, Ґерд Мюллер. От якби ти спитав, хто з югославів забив третій гол з дев’яти в матчі проти Заїру, то я б ще задумався. А загалом моєю любов’ю була тоді Голандія, таки найкраща у світі, просто їй не щастило — і в 74-му в Німеччині, і в 78-му в Арґентині вона мусила у фіналі грати проти господарів.

Гаразд, облишмо футбол, бо це засмоктує. Я вже й сам починаю мучитися згадуванням, хто кому не забив якогось пенальті. Ми ще не завершили з подвір’ям на Гаркуші?

По-справжньому цього не вдасться завершити ніколи. От я зараз думаю: про що мені ще сказати? Про інших сусідів, про їхні непорушні, наче на палі понастромлювані, і такі ж вишкірені, голови у вікнах? Про сім’ю ворожок у глибині двору? Про збирання горіхів або черешень? Про дитячий майданчик з гойдалками, де літніми вечорами пересувна кінобудка задурно показувала мультики і старі революційні трилери? Про Малого Володьку, якому я різко з’їздив ребром долоні по шиї, просто в борлак, і він перестав дихати, посинів, а в мене відняло коліна, бо я уявив собі, що він зараз помре і хтось із моїх батьків буде змушений відсидіти за мене в тюрмі?

Обійшлося?

Вискочила мама, яка саме слухала зі Львова недільний концерт на замовлення. Між 13-ю та 14-ю годинами щонеділі Львів передавав на середніх хвилях концерт. Музика Білаша, слова Павличка і всяке таке, мама це любила. Вона влила у Малого Володьку цілу склянку сифонної газводи з малиновим сиропом, і він віддуплився. Пізніше, буваючи в нас у хаті, він ще кілька разів удавав, наче щось йому забилося в горло, а він не може впіймати подих і синіє. Бо він дуже запам’ятав ту газводу з сиропом і в таких випадках завжди її отримував. Ага, ще бувала повінь — два роки поспіль, улітку. Якось так виходило, що дощі падали по сорок днів і ночей і тоді обидві Бистриці здувалися і виходили з берегів, і несли на своїх цілком здичавілих хвилях уламки домів, дерева, копиці, одного разу хтось бачив, як несло корову і вона була ще жива, але з поламаними ногами, іншого разу несло автомобіль, «Волгу». Так Волга поєдналася з Бистрицею. Дивакуваті приятельки моєї бабці казали, що це через польоти у космос. Може, й мали рацію. У будь-яких проявах кінця світу вони орієнтувалися найкраще.

Були ще якісь прояви? Крім польотів у космос і китайців?

Більш ніж достатньо. Іноді це було м’ясо, тухле м’ясо — його збагрювали якісь підозрілі селяни, що вдосвіта проповзали попри наш дім з вокзалу на ринок. Як тільки вони йшли геть, м’ясо блискавично вкривалося гнійними плямами, починало ворушитися і жахливо стогнати. Іноді це були яйця — на перший погляд, звичайні курячі, але всередині всі вони мали зародки, непропорційно великі, схожі на драконячі. Потім ще той мотуз — одного разу батько знайшов двометровий волохатий мотуз, запечений у буханці хліба. Ще пам’ятаю мандрівного проповідника з кошлатою бородою і в облізлій кримці, він завжди з’являвся у привокзальному сквері на початку літа і крутився там до середини осені, роздаючи наліво й направо якісь сторінки зі священними віршами, не надто зрозумілими, якимись радше дадаїстичними. Але всі вони віщували щось дуже недобре, це було ясно. Ми бігали за ним дещо більшою ватагою й улюлюкали. Ну, тобто висміювали. Або чіплялися, щоб він визначив, хто з нас грєшнік, а хто правєднік. Бо він це вмів з першого погляду.

І що він сказав про тебе?

Правєднік. Ха-ха-ха-ха! Згодом мені часто снилося, що я чимось ображаю його і він за мною женеться, от-от наздоганяючи. Мені так само снилися страшні сни з деякими сусідами. За кілька будинків від нас мешкали такі собі Пілявські, дочка і матір, обидві цибаті, худі як тички, з яскраво намальованими губами, в міжвоєнних беретах, такі дещо інопланетянки. Дочці було років за 50, матері відповідно під 80. Існували вони начебто з того, що пізніми вечорами приводили з вокзалу всіляких випадкових пасажирів, котрі мусили на ніч зупинитись у Франику. Вони начебто пропонували їм нічліг за вельми помірну ціну. Насправді ж мало хто виходив з їхнього пропахлого котами і просто сечею барлогу цілим та неушкодженим. Обидві були павучихами. Стара кілька разів намагалася заманити мене до них, показуючи з вікна веранди якісь пожовклі польські журнали, але я вдавав, наче не дивлюся в її бік і насуплено відходив поближче до свого дому. Одного разу на вокзалі я спостерігав за тим, як її дочка нишпорила почекальнями в пошуках чергової жертви. Це були переважно молоді хлопці, майже підлітки, завжди одного й того ж типу — з бідних сіл, якісь такі учні технікумів та ремісничих бурс у куцуватих шинельках і з незґрабними, оббитими по кутах бляхою валізами. Пані Пілявська ловила їх за лікоть і щось активно говорила своїми яскравими губами. То був сеанс гіпнозу — вони йшли за нею, покірно звісивши голову — так ідуть швидше за все на страту.

Отже, увечері ти любив вештатися вокзалом?

Погодься, що розвага не з найгірших. Спершу було так, що я вимагав від бабці, а часом від батька «піти дивитися на паровози». Це тривало приблизно років до п’яти. Я дуже любив, коли прибував варшавський — тобто швидкий потяг Варшава — Констанца. У вікнах його вагонів завжди стояли якісь трохи інакші люди, мабуть, поляки.

Ага, 76-й?

Припустимо, що так. Одного разу він привіз купу наших родичів з Кракова. Їх було аж п’ятеро і вони приїхали до нас у гості, це був наймолодший брат мого діда, стрийко Роман, з дружиною і трьома дітьми. Бабця не бачила його років з тридцять, вона ледь не зімліла на пероні від хвилювання, її довелося підтримувати з усіх можливих боків. Загалом вона часто непритомніла. І часто валилася з ніг.