Автор невідомий - Народні казки - Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

— Велику вибирай, — гукнув пан.

За хлопцем лише закурилося.

Довго чекав пан циганчука з мантою.

— Що це вашого сина нема? — допитувався в старого.

— Ви самі винні, паночку, — докоряв старий. — Сказали йому велику манту принести, а він і на коня її не висадить.

Пан і другого коня випряг.

– Їдь, старий, та допоможи синові, бо хто знає, коли він прийде.

Сів циган на коня і вже здалеку гукнув:

— Не чекай нас, пане. Двох коней ми виманули, та це і є наша манта.

Бімбо

В одному селі жив багач Гейза. Він далі свого обійстя ніколи не бував, а дорогу знав з хати до хліва і з хліва до хати. Вигодував він собі бичка і назвав його Бімбо. Бичок був дуже злий: не раз свого ґазду брав на роги і тис до ясел.

Якось Гейза поскаржився сусідові:

— Що робити з Бімбою? Такий злий, що скоро мене із світу зведе.

Сусіди пожартували:

— Треба його в місто в науку віддати. Там з нього зроблять тобі порядного і мудрого помічника.

Гейза був придуркуватий і не зрозумів, що з нього сміються. Відтепер йому з голови не виходило, як би вивчити бичка. Розпитав, куди треба йти, і зібрався в дорогу. Закрив бичкові очі мішком, засилив на роги мотузку і повів до міста.

У місті Гейзу зустрів м’ясник і запитав його:

— Чоловіче, куди ведеш бугая?

— Хотів би, аби з нього зробили порядного і мудрого чоловіка, — відповів багач.

М’ясник догадався, що в Гейзи з головою не все в порядку, і сказав:

— З твоїм бугаєм можемо зробити щось, але не зразу.

— А довго треба чекати? — запитав Гейза.

— Не менше року. Лише знаєте, наука гроші коштує. Та й годувати бика задармо ніхто не буде.

Гейза довго не торгувався і заплатив. А м’ясник того ж дня бичка зарізав і м’ясо продав.

Вернувся Гейза додому і рахує дні. Ледве дочекався, коли рік мине. Зібрався знову до міста, щоб забрати свого бичка.

Йде вулицею й бачить на одному будинку табличку з написом: «Д-р Бімбо, адвокат».

«Ого! Мій Бімбо вже став ученим доктором», — зрадів він.

Зайшов до контори і каже до адвоката:

— Ну, небоже Бімбо, як ся маєш? Як тебе вивчили з бика на доктора?

Адвокат розсердився і закричав на Гейзу:

— Забирайся, дурню, звідси, доки не пізно!

Гейза не чекав такого і теж розсердився:

— Ге-ге, забув віл, що був телятком. Рік тому ще бугаєм брикав, ледве його привів сюди, а як вивчився і став паном, то й свого ґазду не пізнає.

Адвокат схопився із стільця:

— Кажу тобі, дурню, вийди, бо біда буде.

— Ге-ге! — вигукнув багач. — Я піду, але й ти, небоже, підеш за мною до хліва.

З тими словами вихопив мотузок, закинув адвокатові на шию і почав тягнути, примовляючи:

— Тепер ти від мене не втечеш!

Гейза був здоровий, як дуб. Витягнув адвоката на вулицю. Той почав кричати:

— Гей, люди, рятуйте мене від божевільного чоловіка!

Розсердився Гейза, що його на вулиці дурнем називають, та так почав палицею періщити адвоката.

На крик збіглися люди. Скоро й жандарми появилися. Адвокат почав вимагати, щоб Гейзу судили.

На суді багач розказав, що знає доктора від маленького телятка, що годував його і відвів у науку. Судді мусили признати Гейзу божевільним і відпустити.

А Гейза донині про своє говорить.

Як дурня женили

Жила колись в одному селі вельможна пані Ванда Холерська. У неї був син Мундзьо, який мав замість голови торбу з січкою. Паничик нічого не робив, а лише лежав і носом пускав бульки. Іноді приспівував:

Гоп-са-са, ковбаса,

Мазуречик Мундзьо! Гей-га!

Коли синові сповнилося двадцять і його не можна вже було пускати на вулицю без сподень, пані Ванда сказала:

— Мундзю, завтра в костьолі буде набоженьство. Вберися файненько і підеш туди. Там будуть слічні панєнки. Кинь на котрусь оком — може, сподобаєш.

На другий день Мундзьо пішов до різника, купив у нього коров’яче око й побіг до костьола. Дивиться, а там панянок — хоч греблю гати. Підійшов до найфайнішої і фляцнув її коров’ячим оком у лице:

— Мамунця говорили, що панєнка, на котру кину оком, буде моєю жінкою.

— Відчепися, в твоїй голові сім днів не метено! — крикнула панянка.

Прийшов Мундзьо додому й хвалиться:

— Мамунцю, я кинув оком на одну паннунцю…

— А вона що?

— Та сказала, що в моїй голові сім днів не метено.

— Не слухай її… То якесь дівчисько! Ніцнічого не розуміє!

Якось із сусіднього села прийшов до пані Холерської її рідний брат.

— Чому, сестро, не ожениш Мундзя?

— Та з ким оженю, коли панянок мало, а хлопки не хочу.

— Я тобі допоможу… Най іде Мундзьо зі мною, я його десь зачеплю…

— Най іде! — зраділа пані.

Дала синові хліба з повидлом і наказала:

— Мундзю, підеш з вуйком. Та гляди: не пхай палець у ніс і не махай ногами, як сядеш на лаві!

Вуйко пилувався, а Мундзьо біг за ним і не встиг з’їсти хліб з повидлом. Прийшли вони до одного мазура. Вуйко сказав:

— У тебе є дівка на відданні, а в мене, ади, який парубійко вигудів. Може, сватами станемо?

Мазур втішився, бо й сам хотів витрутити дівку з хати.

— Най буде, — сказав і покликав доньку.

Дівчина подивилася на Мундзя і дала згоду віддатися за нього. У хаті почали говорити про весілля.

Мундзьо зголоднів. Вийшов надвір, сів на призьбі та й поїдав хліб з повидлом. Дівчина подумала, що він хоче з нею говорити, і вийшла до нього.

А була зима. Почав падати сніг.

— Ох, мете! — сказала дівчина.

Мундзьо подумав, що вона про нього таке каже, і розсердився:

– Іди геть, мавпо! Я мету те, що мені дали мамунця, а тобі не дам і понюхати.

Дівчина заплакала. Увійшла в хату й каже:

— Тату, я за того дурня не піду, бо він як їсть, то так чавкає, аж пси у сусідів гавкають.

Вуйко забрав Мундзя і пішов з ним геть.

— Завтра засватаємо іншу панєнку.

— Нєх бендзє, — мовив парубок.

На другий день вуйко купив Мундзьові нову сорочку, файний плащ і капелюх. Парубок убрався у нове, й вони рушили аж до третього села. Вуйко йшов широкими, як у коломийського злодія, кроками, а Мундзьо дріботів за ним. Тепла сорочка дуже його гріла. Парубок упрів. Зайшов нарешті у корчі, скинув сорочку і повісив її на грабка. «Як будемо вертатися, — подумав, — то заберу». І