Володимир Павлович Бєляєв - Стара фортеця

карнизами, висіли портрети петлюрівських міністрів, а біля білої кахляної грубки, перевитий вишиваним рушником, виднівся на стіні великий портрет Тараса Шевченка.

Подуст вибрався на суфлерську будку і, сидячи на ній, наче на сідлі, кивнув:

— Давай!

Було дуже незручно декламувати в цьому порожньому сонячному залі на слизькому паркеті, але я відкашлявся й почав виразно:

Та гей, бики! Чого ж ви стали?

Чи поле страшно заросло?

Чи лемеша іржа поїла?

Чи затупилось чересло?

Я бачив перед собою широкий, увесь у дрібненьких ямках ніс учителя, бачив зовсім близько зеленуваті короткозорі очі його, посипаний лупою і засмальцьований комір його мундира.

Подуст у такт читанню притопував ногою.

Не дочекавшись, поки я закінчу, він схопився і мало не перекинув суфлерську будку.

— Дуже гарно! Тільки трошки голосніше. Вірші Шевченка в такому ж дусі читаєш?

Я кивнув головою.

— То й добре. Це буде коронний номер. Раджу тільки тоні випити сире яйце, перед тим як вийдеш на сцену, щоб не зірвався голос. Не забудеш?

— А качине можна?

— Це не має значення — качине чи куряче. Важливо, щоб сире було. Зрозумів?

— Послухайте ще, пане вчителю…

— Ой! — раптом ударив себе долонею по лобі Подуст. — Мене ж пан директор чекає! Я зовсім забув.

Тут-таки він зіскочив на паркет і послизнувся. Я його підтримав.

— Стривай, стривай, як твоє прізвище?

Вийнявши олівець і аркушик паперу, щурячи свої підсліпуваті очі, Подуст подивився на мене так, наче щойно мене побачив.

— Манджура! — знову підказав я і знову в думках вилаяв учителя.

— Чудово. Отже, я записую: учень Манджура — декламація..

Записочки цієї Подуст не загубив. Коли в день свята я прийшов до гімназії, мене зустрів на сходах Юзик і насмішкувато сказав:

— Подумаєш — артист…

Він вийняв з кишені рожеву програмку й простягнув її мені. Поряд з словом «декламація» у цій програмці я знайшов надруковане справжніми друкарськими літерами своє прізвище. Це було дуже приємно.

— Петлюра буде! — нахиляючись до мене, прошепотів Куниця.

— Правда?

— А ось поглянь, уже караулить!

Повз нас, високо підвівши голову і, видно, виглядаючи когось, пройшов у добре випрасуваному мундирі директор гімназії Прокопович. З петлиці мундира в нього стирчав букетик братків. Директор навмисне посилав у сусідній Довжецький ліс гімназичного сторожа Никифора по ці жовто-сині квіти. Подейкували, що Прокопович приятелює з Петлюрою, а Подуст навіть розповідав, що наш директор незабаром буде в отамана міністром освіти.

До початку вечора залишалося багато часу.

Удвох з Куницею ми довго бродили по гімназичних коридорах, зайшли в заквітчаний сосновими гілками буфет, і там він почастував мене зельтерською водою з смачним сиропом «Свіже сіно». Навзамін я дозволив йому залізти до мене в кишеню й витягти звідти жменю смаженої кукурудзи. Ми лузали ці білі, лопнуті на вогні зернятка й стежили, як високий скаут Кулібаба, стоячи з палицею на контролі, пускає до гімназії запрошених гостей. Коли хто-небудь пробігав мимо, я відсторонявся, щоб не роздавили качине яйце, яке я приніс із собою на вечір. Воно лежало в кашкеті. Це яйце сьогодні знесла наша стара біла качка, і я потай від тітки поцупив його з кубла.

Було незвично гуляти по коридору в тісному сукняному мундирчику. Я позичив його в зарічанського хлопця Мишка Криворучка, якого ще за гетьмана вигнали з гімназії за те, що він побив вікна в будинку поміщика Язловецького. Мундир тиснув під пахвами, було жарко.

Чим більше збиралося в актовому залі народу, тим страшніше ставало мені. Я ж ніколи раніше не декламував на таких вечорах. У класі біля дошки я читав напам'ять вірші, але то було в класі, де сиділи свої знайомі хлопці з вищепочаткового. А тут багатьох людей, особливо військових, я не знав. У мене сильно калатало серце і ноги ставали важкими, коли ми з Куницею, прогулюючись по коридору, підходили до дверей залу.

— Кажуть, на Руських фільварках сьогодні вимкнули електрику, щоб у нас горіла цілу ніч. Чув? — прошепотів Юзик.

— Невже? Ні, не чув! — відповів я.

На Заріччі, де жили ми, і зовсім ніколи не було електрики. Чи варт мені тепер через це тривожитися? Зате я все частіше думав собі: а чи не втекти мені звідси, поки не пізно? Мені дедалі більше здавалося, що я забув вірші, й це було найстрашніше. Ворушачи холодними губами, я шепотів сам собі рядки й з переляку зовсім не розумів нічого. Ввижалося, що це не я читаю, а що поруч мене йде зовсім незнайома людина й нашіптує на вухо якісь чужі й незрозумілі слова.

А тут ще Куниця причепився. Заглянувши мені в обличчя, він засміявся:

— Йой! Чого ти такий білий, Васько, наче тебе крейдою вимазали?

— Звідки ти взяв?

— Еге ж, звідки, — засміявся Куниця. — Я знаю, ти боїшся. Правда? Ану, признавайся!

— І зовсім не страшно! — сказав я твердо, але відразу ж запропонував: — Юзику, а давай я тобі раніше прочитаю! Ось зайдімо сюди! — І я кивнув головою на прочинені двері темного класу.

Юзик заглянув у клас, але, видно, йому не сподобалось, що в класі зовсім темно, і він сказав, лузаючи кукурудзу:

— Ні, навіщо тут? Я тебе краще в залі послухаю.

— А як оголосити краще: вірш Шевченка чи вірш Тараса Григоровича Шевченка?

— Ну, звичайно, Тараса Григоровича. Адже так нам і Лазарєв пояснював.

Цієї хвилини промчав чорноволосий восьмикласник з пов'язкою розпорядника на рукаві й гукнув на весь коридор:

— Артисти, на сцену!

— Іди! — І Юзик виштовхнув мене в освітлений актовий зал.

По сцені бігали гімназисти, хтось гуркотів гирями, видимаючи їх однією рукою. Пахло пудрою і нафталіном. Я обережно пробрався в глиб сцени, де було трохи темніше. Не шати звідки, назустріч мені вискочив запорожець з сивими мусами, в голубому кунтуші. Кривий ятаган висів у запорожця на боці. Я відсахнувся набік і мало не впав, спотикнувшись об чавунну гирю. Яйце застрибало у мене в кашкеті.

Запорожець засміявся і крикнув басом:

— Ага, Васько, не впізнаєш, а я тобі зараз голову зрубаю! — Вихопивши ятаган, він і справді заніс його над моєю головою. Впізнавши по голосу, що це не справжній запорожець, а наш однокласник, довготелесий Володька Марценюк, н миттю схопив його за горлянку.

— Це що за пустощі? — почулося позаду.

Я відразу відпустив запорожця. Біля нас стояв Подуст.

Я подивився на нього й навіть не повірив, що це Подуст. З-під оксамитного коміра його нового мундира стирчав чистий крохмальний комірець, ріденьке сиве волосся було зачесане, навіть пенсне він надів нове, парадне, з блискучою позолоченою дужкою, яка, наче клешня рогача,