Жоржі Амаду - Капітани піску

Гастона. Хлопець показав на останню кімнату. Кіт постукав. Флейтист у трусах відчинив двері. На ліжку Кіт побачив худу жінку. Обоє були п'яні.

— Я прийшов від Далви, — відрекомендувався Кіт.

— Скажи цій хвойді, що вона мені вже набридла. Вона в мене ось де вже сидить… — І флейтист провів рукою поперек горла.

З кімнати почувся жіночий голос:

— Що це там за звідник?

— Не лізь не в своє діло! — відрізав флейтист. Потім додав: — Це посланець від тієї хвойди Далви. Вона просить, щоб я вернувся.

Жінка розсміялася п'яним сміхом:

— Але зараз ти знати нікого не хочеш, окрім твоєї цяці, правда ж? Ну йди поцьомай мене, ангеле ти мій без крилець!

Флейтист і собі розсміявся:

— От бачиш, хлопче! Так і передай Далві!

— Я бачу тут лише шкуру та кості. Де ви її доп'яли таку, шановний?

Флейтист одразу споважнів:

— Не говори так про мою наречену. — І відразу ж, без усякого переходу, запитав: —Хочеш випити ковток? У мене непогана горілка.

Кіт зайшов. Жінка на ліжку прикрилася простирадлом.

— Це ж хлопчик, — зареготав флейтист. — Не бійся.

— Худі мені не до смаку, — промовив Кіт. — Я не люблю самі маслаки.

Вони випили, і флейтист вернувся на ліжко. Кіт вийшов, непомітно прихопивши з собою повіїну сумочку — вона лежала на стільці під купою одежі. На вулиці він порахував гроші — шістдесят вісім мільрейсів. Жбурнув сумочку в парадне під сходи, сунув гроші до кишені. І рушив вулицею, насвистуючи.

Далва чекала його біля вікна. Кіт утупив у неї очі.

— Я ввійду, — сказав він і подався нагору, не чекаючи відповіді.

У коридорі Далва запитала:

— Що він сказав?

— Я скажу тобі в кімнаті. Ходімо.

Перше, що побачив Кіт у кімнаті, був портрет Гастона, який, одягнутий в смокінг, грав на флейті. Кіт умостився на ліжку, не спускаючи очей з портрета. Далва злякано чекала його слів. Нарешті не витримала:

— То що ж він сказав?

— Сядь сюди. — Кіт показав на ліжко.

— Ти що це, хлопче? — не зрозуміла вона.

— Послухай, голубонько, він, виявляється, злигався з іншою. Я їм сказав усе, що я про них думаю. Потім обчистив її. — Кіт поліз до кишені й добув гроші. — Ми з тобою поділимо це.

— То, значить, він з іншою? Ну, святий Бонфім повинен зробити так, щоб їх обох побив грець. Бонфім мій святий заступник.

Далва підійшла до стіни, до висів образок святого. Повторивши своє побажання, вона повернулася назад.

— Залиш собі свої гроші. Ти їх заробив. Кіт повторив:

— Сядь сюди.

Цього разу вона сіла, він її обняв. Вона прошепотіла:

— А хлопець схожий на мужчину…

Він устав, узяв портрет флейтиста Гастопа і роздер його.

— Я знімуся, щоб ти повісила сюди мій портрет. Жінка розсміялася:

— Хай буде по-твоєму. Який з тебе вийде пройда! В кожному разі я тебе дечого навчу, мій цуцику…

Ось чому Кіт тепер виходить кожну ніч і більше не спить на складі. Він повертається туди лише під ранок, щоб удень вирушити на пошуки нових пригод.

Безногий підступив до Кота зі своїми черговими дотепами:

— Так це ти їй покажеш перстень?

— А тобі яке діло? — Кіт закурив сигарету. — Може, підеш зі мною спробувати — раптом якась дівка захоче шкандибу.

— Я не ходжу до дівок. Світ на них не зійшовся клином.

Але Котові було не до розмов, і тому Безногий продовжував свій обхід барака. Нарешті він сперся на стіну і застиг нерухомо. Близько половини на дванадцяту Безногий побачив, як Кіт умився, напомадив чуба й пішов гойдливою ходою, характерною для волоцюг і моряків. Довгий час Безногий дивився на заснулих хлопців. Їх було десь із півсотні, дітей без батьків, без матерів, без учителів. У них була тільки цілковита свобода валандатися по вулицях. Вони провадили не завжди легке життя, насилу добуваючи що поїсти і в що вдягтися, іноді підносячи валізи, іноді крадучи гаманці й капелюхи, іноді оббираючи перехожих чи просячи милостиню. Сама ватага складалася більше ніж із сотні дітлахів, але не всі вони спали в складі. Дехто знаходив притулок у під'їздах хмарочосів, під мостами і бараками, перекинутими догори дном на піску вантажної пристані. Ніхто з них не нарікав. Час від часу хтось із них захворював і помирав. Бувало, що до хворих приходив падре Жозе Педро, мати святого[6] Дона Анінья чи Божий Улюбленець, тоді недужий діставав якісь ліки. А все ж діти завжди відчували, що їм бракує рідного дому. Безногий стояв і думав. Він відчував, що радість, яку давала дітям їхня свобода, надто мала в порівнянні з труднощами цього життя…

Безногий відчував, що сум стискає його груди і йому не пощастить заснути. А якщо й засне, то його замучать в'язничні кошмари. Хоч би з'явився хто-небудь, над ким він міг би позбиткуватися! Побитися з ким-небудь абощо. А може, підпалити сірником ногу одному з тих, що сплять? Але тільки поглянувши на двері складу, він відчув раптом тугу і бажання тікати світ за очі. Він знову вийшов зі складу і побрів берегом без усякої мети, гнаний своєю мукою.

Педро Кулю розбудив якийсь шум. Він спав на животі і тому міг, не піднімаючи голови, визирнути з-під складених ліктів. Він побачив, як один із хлопців підвівся й обережно крадеться в куток Тички. Спросоння Педро Куля подумав, що тут щось негаразд. Ставши ватажком, він насамперед повиганяв з банди всіх, хто мав погані звички, і заборонив приймати таких у капітани піску. Але, прочумавшись як слід, він зрозумів, — тут крадіжка. Хлопець і справді вже відчинив скриньку Тички. Педро накинувся на злодюжку. Боротьба була коротка. Прокинувся тільки Тичка, а всі інші спали.

— Ти що, обкрадаєш товариша? Хлопець мовчав, чухаючи нам'яту шию.

— Завтра ж заберешся звідси… Такі мазурики нам не потрібні. Підеш до хлопців Езекіела, це вони обкрадають один одного.

— Я тільки хотів подивитися…

— Що ж ти хотів подивитися руками?

— Присягаюся, я поліз глянути на його медаль.

— Викладай по-чесному, а то заробиш у пику. Тичка заступився:

— Облиш його, Педро. Може, він і справді хотів подивитись на медаль. Це та медаль, яку мені подарував падре Жозе.

— Авжеж. Я хотів лише подивитись. Присягаюся! — Хлопець трусився зі страху. Він знав, що значить бути вигнаним з ватаги капітанів піску, що значить піти до хлопців Езекіела — езекіелці або відсиджують за гратами, або опиняються у виправній колонії.

Тичка знову заступився за хлопця, і Педро Куля повернувся й підійшов до Професора. Хлопець тремтячим голосом пояснив Тичці:

— Я все розповім з самого початку. Сьогодні