Пол Стюарт - Бурелов

на перемовинах із Ксинтаксом… — Він нервово пересмикнув плечем. — Але спершу треба якось дати собі раду з цією нестерпною сверблячкою.

Добре, що Мінуліс, його джура, цей живий образ дбайливості, не забув покласти на місце шкребло для спини. То була вельми вишукана річ — масивна золота галка, драконові пазурі зі слонівки! Найвищий Академік шкрябав собі нею спину вгору-вниз і в’юном звивався від райської розкоші, укотре вже згадуючи, що найсолодші втіхи у житті часто-густо виявляються і найпростішими…

Він полишив шкребло і — постановивши відкласти ненадовго підрахунки — налив собі шклянку вина із карафи: Мінуліс завбачливо заніс і її.

Помполніус перейшов світлицю і зупинився перед свічадом у людський зріст, усміхнений, рівно випростаний, із піднесеною головою.

— П’ю до тебе, Вілніксе Помполніусе, — проголосив він, підносячи шклянку. — До Найвищого санктафракського Академіка!

Тут дирчання розляглося знов — ще гучніше, ніж досі. Плавуча скеля задвигтіла, Святе святих круто гойднуло, і дзеркало затряслося. Найвищий Академік здригнувся, і шклянка вислизнула з пальців. Почувся глухий брязк розбитого шкла, розлите вино кривавою плямою розповзлося по білому хутру.

Найвищий Академік повернувся і з бридливою гримасою рушив геть. Та щойно він ступив крок, як його наздогнав характерний свистючий згук — такий буває, як щось падає, — і зараз по тому моторошний хряскіт. Вілнікс закляк на місці. Відтак обернувся назад. І побачив тисячі порозкидуваних долі друзок, де щойно стояло люстро. Він нагнувся, підняв одну скалку і перевернув її на долоні другим боком.

Що в таких випадках звикла казати бабуся? Бите люстро на підлозі — лиха напасть на порозі. Вдивляючись у темне око, яке зирило на нього із щербатого уламка, він підморгнув своєму відбиттю.

— Як добре, що ми не марновірні! — промовив він і весело загиготів.

ІІІ 

На Багнищі

Ватажок дрібногоблінів — куца приземкувата гобліниха на ім’я Мім — глибоко вдихнула повітря, торкнулася пальцями талісманів та оберегів у себе на шиї і ступнула вперед. Вона жахнулася: між пальцями її ніг повільно просочувалася м’яка твань. Скрид Пальцекрад глумливо пантрував за нею.

— Ще й досі сподіваємося перейти Багнище самотужки? — запитав він.

Мім пустила його слова повз вуха і брьохала далі. Чвак, чвак, чвак! — озивалася біласта, ґлеювата твань, сягаючи спершу їй по кісточки, далі по литки і, нарешті, по коліна. Вона зупинилась і підвела очі. Багнищу поперед неї, здавалося, не буде кінця-краю. Навіть коли б їй якимсь дивом пощастило перехопитися на той бік, вона знала: ані старому Тарпові, ані молоднякові таке не світить.

— Гаразд, — промовила вона, сердито повернулася і загрузла ще глибше. — Зрештою, чом би не вдатися до провідника? — Вона підібрала спідницю. Твань поповзла вище. — Допоможіть мені звідси виборсатися, — заблагала вона.

Скрид ступив крок уперед і простяг кістляву білу руку. Подібно до Багнища, його домівки, кожен вершок його тіла вибілився до барви брудного простирадла. Він відтяг гобліниху в безпечну місцину і, взявши руки у боки, пильно дивився на неї згори вниз.

Гобліниха запорпалась у своїй торбі.

— Сорок із душі, — кинула вона. — Ваші власні слова. Це буде… — Вона підрахувала. — Всього — півтисячі.

Скрид тріпнув головою.

— Ціна підскочила, — кпинливо прогугнявив він. — По сотці з душі. Ось у скільки тепер вам це обійдеться.

— Але ж це всі наші заощадження, — ледь не задихнулася від образи Мім. — На що ж, по-вашому, ми будемо жити, добравшись до Нижнього міста?

Скрид знизав плечима.

— То ваш клопіт, а не мій, — заявив він. — Я вас не силую іти за мною. Якщо вам не страшне Багнище з його грузькою тванню та ядучими ямами, не кажучи вже про лютих мордобрилів, риб-болотниць та білих ворон, що розшарпають вас на шмаття, тільки-но вас побачать… Утім, думайте самі.

Мім похмуро видивилась на решту своєї рідні, з’юрмлену на краю драговини. Вибір простий, збагнула вона. Або вони добудуться Нижнього міста голі та босі, або не добудуться взагалі.

— Ось тисяча, — зітхнула вона, віддаючи гроші. — Правите як за рідного батька — і не сором вам!

Скрид Пальцекрад схопив гроші й запхав їх до кишені. Він одвернувся, пробурмотівши собі під ніс:

— Моя ціна куди вища, ніж ви можете собі уявити, люба пані.

І він потьопав углиб вибляклого, липучого болота.

Родина домовиків зібрала в сакви свої пожитки.

— Ну, гайда! — нетерпляче гукнув через плече Скрид. — Жвавіше! Та держіться купи. Ідіть моїми слідами. І не озирайтеся назад.

IV 

У Вежі Світла й у Вежі Темряви

Професор Світлознавства був у лихому гуморі.

— Вражі ланцюги, вражі дрилі, вражий Вілнікс Помполніус! — гарчав він, зціпивши зуби. — Невже треба зруйнувати Санктафракс, аби його врятувати?!

Він підвівся, крекчучи, з оберемком книжок і заходився розтицювати їх по полицях.

Весь час одне й те саме! Щоразу, як до плавучої скелі припасовували нового ланцюга, двигіт спричиняв у його скромній студії справжні спустошення. Безцінна апаратура зазнавала ушкоджень, вирішальні експерименти зривалися, а бібліотека опинялася долі.

Коли остання книжка знову стояла на своєму місці, професор повернувся до бюрка. Він уже лагодився сісти, коли краєчком ока щось примітив. Щось украй небажане. Та саме в цю мить у двері постукали, і в студію впав Професор Темрявознавства.

— Нам треба побалакати, — оголосив він.

Професор Світлознавства не ворухнувся.

— Погляньте! — промовив він понуро.

— Що там таке?

— Он туди, — кинув він і показав на стіну. — Світло!

Професор Темрявознавства засміявся.

— Ви повинні бути задоволені. Як-не-як Світло — поле ваших студій та досліджень.

— Так само, як Темрява — ваших, — гарикнув Професор Світлознавства. — Або радше — відсутність світла. Але всьому своє місце. І темрява у душі вашого колишнього підопічного Вілнікса Помполніуса так само не на місці, як світло, що просмикується крізь шкалубину в моїй стіні. — Він обернувся і постукав по камінній ступці. — Погляньте на неї. Усе розпадається.

Професор Темрявознавства сумно зітхнув.

— Моя студія не в ліпшому стані, — поскаржився він.

Ставши Найвищим Академіком, Вілнікс найперше прибрав до рук розкішне приміщення школи з вивчення Світла і Темряви, а обох професорів з їхніми кафедрами перевів до напівзруйнованої Вежі Дощознавців. Вибух немилосердно понівечив саму її коробку. Щоразу, як ланцюга приковували до скелі, руйнація поглиблювалася. Остаточний