Кейт Мосс - Гробниця

— Правда? А я й не помітила. І взагалі, він видався мені нецікавим, — сказала Маргарита, не бажаючи, щоб Дюпон улаштував сцену ревнощів. — Будь ласка, не переймайся через мене.

— А ти, часом, не знаєш цього типа? — спитав Дюпон з несподіваною підозрою в голосі.

— Я ж сказала, що ні, — спокійно відповіла Маргарита.

— Але ж негідник знає, хто я такий, — наполягав генерал.

— Може, він просто впізнав тебе з газетних знімків, Жорже, — сказала вона. — Ти не береш до уваги те, що тебе знають багато людей. Забуваєш, наскільки відомою особистістю ти є.

Маргарита помітила, як під дією її обережних і вигадливих лестощів генерал дещо розслабився. Воліючи покласти край інциденту, вона взяла коштовну візитівку Константа за край і піднесла до полум’я свічки, поставлено! посеред столу. Якусь мить візитівка займалась, а потім ураз спалахнула — яскраво та сильно.

— На Бога, навіщо ти це робиш?

Маргарита підняла свої довгі вії, а потім знов опустила погляд на полум’я й дивилась на нього доти, доки воно не замерехтіло та згасло.

— Так буде краще, — сказала вона, струшуючи сірий попіл з рукавички в попільницю. — Забуто. І якщо граф справді є людиною, з якою Анатоль бажає мати справу, то для цього існує належне місце — з десятої ранку до п’ятої вечора в конторі мого сина.

Жорж схвально кивнув, і Маргарита з полегкістю завважила, що підозрілий вираз зник з його обличчя.

— А ти й справді не знаєш, чим займається твій хлопець сьогодні ввечері?

— Звісно, знаю, — відповіла вона з посмішкою, наче розповідаючи йому про розіграш, — але обачливість ніколи не завадить. Я дуже не люблю, коли розпускають плітки.

Генерал знову схвально кивнув. Маргарита хотіла, щоб він думав про неї як про жінку розважливу та надійну.

— Згоден, маєш рацію.

— Правду кажучи, Анатоль повів Леоні в оперу. Сьогодні — прем’єра найновішого твору Вагнера.

— Клята прусська пропаганда! — пробурчав Жорж. — Не треба було дозволяти цієї вистави.

— А опісля, наскільки мені відомо, він збирався повести сестру до ресторану чи кафе повечеряти.

— Не здивуюся, якщо це буде один з отих огидних богемних закладів на кшталт кафе «Де ля Пляс Бланш», ущерть забитих художниками та всілякою різношерстою публікою. — Генерал затарабанив пальцями по столу. — Забув, як зветься ще одна забігайлівка на бульварі Рошенуар… Її слід було закрити.

— «Ле Ша Нуар», — підказала Маргарита.

— Трутні та нероби, ось хто вони такі, — поважно заявив Жорж, захоплюючись новою темою. — Мазюкають якісь цятки на полотнах і називають це мистецтвом. Хіба ж то заняття для здорового дорослого чоловіка? Узяти хоча б отого бундючного нахабу, що мешкає у твоєму будинку. Теж один із них. От би зібрати їх усіх і добряче батогом відшмагати!

— Клод — композитор, а не художник, мій любий, — обережно завважила Маргарита.

— Трутні й паразити — ось хто вони такі! Завжди ниють і на все зляться. Барабанять по клавішах день і ніч. А батькові отого Дебюссі слід було б узяти лозину й добряче синочку всипати. Може, хоч трошки б розуму в голові додалося.

Маргарита заледве приховала усмішку. Оскільки Клод був однолітком Анатоля, то вона подумала, що до такого способу виховання вдаватися, мабуть, уже запізно. Утім, коли діти були ще малими, мадам Дебюссі аж надто щедро роздавала їм запотиличники й ляпаси, але належного впливу це чомусь не справило.

— Це шампанське таке добре, Жорже, — сказала Маргарита, змінюючи тему розмови. Вона простягла руку через стіл, взяла Дюпона за пальці, потім перевернула його руку долонею догори і з силою вп’яла свої нігті в її м’яку плоть. — Ти в мене такий розумний, так багато знаєш, — повільно мовила жінка, спостерігаючи, як гримаса болю на обличчі генерала змінилася на вираз блаженства. — Слухай, Жорже, замов іще пляшку й щось попоїсти, добре? Поки ми тут сиділи, я не на жарт зголодніла!

РОЗДІЛ 5

Леоні та Анатоля провели до окремого кабінету на другому поверсі бару «Ромен», вікна якого виходили на вулицю.

Повернувши Анатолю його піджак, Леоні зайшла в невеличку прилеглу вбиральню, щоб там умитись і причепуритися. Хоча її сукня й потребувала певного ремонту, яким зазвичай займалася служниця, дівчина сама впоралася з цією проблемою, приколовши відірвану облямівку, і одіж набула більш-менш пристойного вигляду.

Нахиливши люстерко до себе, Леоні глянула на своє віддзеркалення. Після панічної нічної втечі вулицями Парижа її обличчя й досі пашіло, а смарагдові очі яскраво виблискували у світлі свічок. Тепер, коли небезпека вже минула, уява Леоні почала малювати пережите яскравими барвистими фарбами — як дивовижну авантюрну пригоду. Швидко забулися спотворені ненавистю обличчя чоловіків, забувся власний переляк.

До простої вечері з телячих відбивних та смаженої картоплі Анатоль замовив два келихи мадери, а потім — червоне вино.

— Якщо не наїсися, то можна буде ще замовити грушеве суфле, — сказав Анатоль, відпускаючи гарсона.

Поки вони їли, Леоні розповіла Анатолеві все, що трапилось, — аж до того моменту, коли він її знайшов.

— Цікаві типи, ці абоненти, — сказав Анатоль. — Їхня мета — зробити так, щоб на території Франції виконували лише французьку музику. Іще 1860 року вони закидали Тангейзера[4] всіляким непотребом і зігнали його зі сцени. — Він стенув плечима. — Вважається, що насправді музика їх зовсім не цікавить.

— У чому ж тоді причина?

— Звичайнісінький шовінізм — от і все.

Відсунувши крісло від столу, Анатоль випростав свої довгі стрункі ноги й дістав із кишені жилетки портсигар. — Не думаю, що Париж іще коли-небудь наважиться на оперу Вагнера. Принаймні, не зараз.

Леоні на мить замислилась.

— А чому Клод подарував тобі два квитки на цю оперу? Хіба він — палкий прихильник мосьє Вагнера?

— Колись був, — відповів Анатоль, тицяючи цигаркою в срібну кришку портсигара, щоб ущільнити тютюн, — але зараз — уже ні. — Нахилившись, він витяг із бічної кишені коробку «Вестас» і чиркнув сірником. — Чудовий захід сонця, що його переплутали з прекрасною вранішньою зорею, — ось так Клод нещодавно схарактеризував творчість Вагнера. Хоча, даруйте, — глузливо додав Анатоль, ляснувши себе по лобі. — Я й забув. Тепер ми маємо величати його Клод-Ашиль.

Дебюссі, блискучий — хоча й суперечливий — піаніст і композитор, мешкав разом із батьками та родичами в тому самому багатоквартирному будинку на Рю де Берлін, що й родина Верньє. Навчаючись у консерваторії, він був одночасно і її кошмаром, і її найбільшою надією, хоч останнє викладачі неохоче визнавали. Однак у вузькому колі друзів його заплутане амурне життя приваблювало більше, аніж його творчість. Теперішньою фавориткою Дебюссі була двадцятичотирирічна Габріель Дюпон.

— Цього разу це серйозно, — повідомив по