Елізабет Костова - Історик

Розділ 4

— Як я й казав тобі, — почав батько, раз чи двічі відкашлявшись. — Професор Россі був чудовим ученим і щирим другом. Я не хотів би, щоб у тебе про нього склалося інше враження. Я знаю, що напевно припустився помилки, розповідаючи тобі про нього так, ніби він божевільний. Ти ж пам’ятаєш, він говорив мені про щось таке, у що дуже важко повірити. Я був шокований до глибини душі і сумнівався в ньому, хоча бачив у його обличчі щирість, якій можна було вірити. Закінчивши, він подивився на мене своїм пронизливим поглядом.

— Що ви таке кажете!? — непевно промурмотів я.

— Я повторю, — промовив Россі збуджено. — У Стамбулі я виявив, що Дракула живе серед нас і донині. Принаймні, жив у той час.

Я здивовано поглянув на професора.

— Я знаю, що здаюсь вам божевільним, — він помітно пом’якшив тон. — Я можу гарантувати, що в кожного, хто занадто довго риється в цій історії, зрештою буде кепський кінець. — Він зітхнув. — У Стамбулі я знайшов маловідоме сховище документів, засноване султаном Мехмедом II, який відвоював місто у візантійців 1453 року. Цей архів переважно складається з уривків, зібраних турками після того, як ті, нарешті, потіснили кордони Візантійської імперії. Але в ньому також є документи кінця п’ятнадцятого сторіччя. Серед них я й знайшов деякі карти, у яких було описано, де знаходилася Проклята могила турецького вбивці, і подумав, що це міг бути Влад Дракула. Там було три карти, котрі у різних масштабах, щоразу точніше й точніше, показували те саме місце. На цих картах не було зображено жодного знайомого мені об’єкта або такого, котрий я міг би ототожнити з відомою мені місцевістю. Написи було зроблено здебільшого арабською мовою, карти датовані кінцем п’ятнадцятого сторіччя, відповідно до бібліотечних архівів. — Він постукав по тому дивному маленькому томику, що, як я й казав тобі, дуже нагадував мій. — У середині третьої карти були написи на старослов’янському діалекті. Із цими написами зміг би розібратися тільки вчений-поліглот. Я намагався зробити все, що міг, але результат вийшов неточний.

Россі похитав головою, ніби все ще шкодував про свою обмеженість.

— Та старанність, з якою я взявся досліджувати цю таємницю, відкинула мене далеко від мого офіційного літнього завдання — дослідження торгівлі острова Крит. Але тими днями я забув про розважливість, коли сидів у тій спекотній, задушливій бібліотеці в Стамбулі. Я пам’ятаю, як крізь брудні шибки дивився на мінарети собору Айя-Софія. Я працював за своїм столом із паперами, у яких турки описували князівство Влада, я мудрував над словниками, записував і переписував величезну кількість інформації, перемальовував від руки, карту. Щоб не набридати вам із розповіддю про довге дослідження, я зупинюсь на тому, як колись увечері я застряг на одному добре позначеному місці на карті Проклятої могили, це була третя й найзаплутаніша карта. Ви пам’ятаєте, що Влад Тепес має бути похований на острові в монастирі біля озера Снагов, у Румунії. На цій карті, як і на інших, не було ніякого озера, хоча там була зображена річка, яка розширювалась на середині. Я переклав практично всі підписи на полях карти за допомогою професора арабської й турецької мови в Стамбульському університеті. Я переклав загадкові вислови про природу зла, більшість із яких було взято з Корану. Подекуди на карті, серед грубого зображення гір, вимальовувалися написи, які, на перший погляд, здавалися слов’янськими назвами місць, але під час перекладу виявилося, що це просто загадки — імовірно, ключ до справжнього місцерозташування: долина Вісьмох Дубів, село Свинокрадів і так далі, якісь ще дивні селянські назви, які ні про що мені не говорили.

У середині карти, над знаком, що позначав Прокляті могили, де, вочевидь, вони мали знаходитися, було грубе зображення дракона, у якого на голові замість корони був замок. Дракон був зовсім не схожим на дракона в моїй — у нашій — старовинній книзі, але я припустив, що дракон з’явився в турків разом із легендою про Дракулу. Під зображенням дракона хтось зробив ледь помітний підпис: спочатку я подумав, що це арабські слова, як ті, що були написані на полях карти. Але, глянувши на напис крізь збільшувальне скло, я раптом зрозумів, що слова написано грецькою. Я переклав їх уголос, не встигнувши навіть подумати про етикет. Щоправда, в бібліотеці нікого не було, крім мене й бібліотекаря, який заходив час від часу, аби перевірити, чи не поцупив я що-небудь. Але тоді я був сам. Мініатюрні букви танцювали в мене перед очима, коли я вимовляв їх уголос: «У цьому місці він похований у злі. Читачу, словом витягни його з могили».

Тієї миті я почув, як унизу, у фойє, гримнули двері. На сходах пролунали важкі кроки. Одна думка все крутилася в моїй голові: за допомогою збільшувального скла я зрозумів, що ця карта, на відміну від перших двох, була підписана трьома різними людьми, трьома різними мовами. Почерки різнилися, як і мови. Та сама історія була з кольорами дуже старого чорнила. Потім у мене було видіння, відчуття, якому вчений може довіряти, особливо коли він провів кілька тижнів за кропіткою роботою.

Мені здалося, що з самого початку ця карта складалася тільки з цього центрального креслення й гір довкола нього із грецьким написом у центрі. Згодом, напевно, було зроблено написи слов’янською, щоб описати місцевість, нехай навіть у закодованому вигляді. Згодом якимось чином ця карта потрапила в руки оттоманів і на полях з’явилися написи з Корану, які охороняли й утримували зловісний напис у центрі або правили за талісмани темних сил. Якщо це було правдою, тоді той, хто знав грецьку мову, зробив перший напис, а може, навіть намалював карту? Я знав, що за часів Дракули грецькою користувалися візантійські вчені, а не вчені оттоманського світу.

Перш ніж я встиг зробити записи стосовно цієї теорії, перевірити яку, можливо, буде мені не під силу, саме цієї миті двері з іншого боку зали широко відчинилися, і високий, добре складений чоловік швидко пройшов повз полиці з книгами й зупинився з іншого боку стола, за яким я працював. Він мав вигляд умисного порушника — я відчув, що це не працівник бібліотеки. Я також відчув, що мені треба підвестись, але через якусь гордість я не зміг цього зробити: можливо, це була б зайва шана, зважаючи на те, що мені досить грубо перешкодили.

Ми подивились один одному в очі, і я був уражений ще більше. Чоловік явно не підходив до цієї таємничої місцевості: