Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

Його сусіда застогнав.

Мік звернувся до цієї купи постільної білизни:

— Атож, брате, кепські твої справи. Вріжеш ти завтра дуба. Як не крути, а від кощавої не втечеш.

— Нащо ти кажеш йому таке! — обурився Енгус. — Він з переляку і справді гигнути може. Дати тобі на сніданок яйце?

— Дай два, а я віддам на тому тижні, коли моя стара прийде.

— А якщо вона не принесе?

— Я не здивуюсь, як не принесе, — сказав Мік, понуро кивнувши головою. — Чим це пояснити, що в чоловіка дружина завжди буває гірша за його матір? Я ще не бачив, щоб у когось було інакше. Жінки сьогодні всі на один копил і дозволяють собі казна-що — це тобі хто хоч підтвердить. От, скажімо, зайшов би ти до комори моєї матері. Ех, ото була комора! Миша й та не пролізла б між банками з варенням та маринадами, між пляшками пива й різними приправами — і все це вона робила своїми руками. А тепер спробуй, загадай якійсь жінці зварити варення… — Він зневажливо махнув рукою, а тоді вже іншим тоном додав: — Та принесе вона яйця. Дай мені пару, бо я сьогодні збіса голодний.

П’яниця раптом сів і відкинув ковдру так, наче намірився зіскочити на підлогу.

— Ану, вкрийся! — гримнув на нього Мік. — Ти вже наштукарив уночі, — тож угамуйся, доки тебе не припнули до ліжка.

П’яниця прикрив ковдрою ноги і, сидячи, кілька разів смикнув себе за чуба. Потім сказав Мікові:

— У мене й досі язик дерев’яний од тих ліків. І в очах усе стрибає.

— Хочете яєчко? — гукнув я до нього тоненьким од хвилювання голосом.

— Хлопець питає, чи ти з’їси яйце на сніданок, — пояснив йому Мік.

— Так, — відповів він, усе ще тримаючи себе за чуба. — З’їм. З’їм. Мені треба підкріпитися.

— Він з’їсть, — гукнув до мене Мік. — Давай яйце.

І я перейнявся приязню до п’яниці й вирішив попросити матір, щоб вона приносила яйця і для нього.

Після сніданку санітарки квапливо переходили від ліжка до ліжка, накриваючи постелі знятими на ніч покривалами. Вони схилялися над кожним ліжком, і хворі дивилися на них з подушок, знизу вгору. Але санітарки, зайняті своєю роботою, ніби й не помічали тих поглядів.

Вони підтикали ковдри й покривала, розправляли їх так, щоб не лишалося жодної зморшки, готуючи палату до обходу старшої медсестри.

Коли санітарки мали час, вони залюбки жартували з нами. Здебільшого це були добродушні, приязні, балакучі дівчата, старшу медсестру вони називали «старою індичкою» й по-змовницькому цитькали, попереджаючи про появу медсестер.

Нянечка Конрад, молоденька сміхотлива пампушечка, була улюбленицею Енгуса. Коли йому приносили апельсини, він завжди залишав один для неї.

— Гарне дівчатко, — якось сказав він, коли вона, поспішаючи кудись, на ходу всміхнулася до нього. — От візьму й примушу її піти подивитися родину Бланш.

До міста саме мала прибути на щорічні гастролі мандрівна трупа «Майстри естради», і хворі вже обговорювали зміст яскравих афіш, які сповіщали про гастролі.

— Про цю родину Бланш я вам одне скажу, — заявив Мік. — Працює вона на совість. Там є один хлопець — він виступав тут торік — ну, просто чудо!.. Він грав «На ній троянд червоних був вінок» на пляшках з-під пива, і так грав, що, хай йому грець, аж сльози на очі напливали. Маленький такий хлопчина і з виду непоказний — зустрів би його в шинку, то й уваги не звернув би. Ех, шкода, що цього року не доведеться їх побачити.

Коли на світанку другого дня після початку гастролей нянечка Конрад вбігла до палати, Енгус уже не спав — йому нетерпеливилось почути її враження.

— Ну, як сподобалося? — гукнув він їй.

— Ох, це було чудово! — відповіла вона. — Ми сиділи в другому ряді.

Її пухкі щоки сяяли після ранкового вмивання. Вона замовкла на мить — переглянула книгу записів, що лежала на столику біля дверей, — тоді підбігла до Енгуса і, поправляючи його постіль, захоплено зацокотіла:

— Це було просто казково! В залі — жодного вільного місця. А той, що перевіряв квитки при вході, був у чорному кашкеті з червоною околицею.

— То, мабуть, сам старий Бланш, — озвався Мік з того боку палати. — Він завжди там, де пахне грішми.

— Ніякий він не старий! — обурилася нянечка Конрад.

— Ну, тоді його син, — сказав Мік. — Хіба не однаково.

— Розповідай же далі, — сказав Макдональд.

— А маленький хлопчина грав на пивних пляшках «На ній троянд червоних був вінок»? — не вгавав Мік.

— Грав, — нетерпляче відповіла йому нянечка Конрад. — Тільки не «Троянди», а «Батьківщино, мила батьківщино».

— А були там добрі співаки? — спитав Енгус. — Шотландських пісень співали?

— Ні, шотландських не співали. Виступав один дядечко — смішний-пресмішний, — співав «В мого тата ковані чобітки». Ми аж за боки бралися з реготу. А ще виступав один швейцарець, він і убраний був по-швейцарському, і співав тірольських пісень, але…

— А що то за пісні — тірольські? — спитав я.

Я перехилився над краєм ліжка, намагаючись присунутись якомога ближче до нянечки Конрад, щоб не пропустити жодного її слова. Цей концерт здавався мені не менш захопливим видовищем, ніж ковбойський цирк. Як мені хотілося побачити бодай отого чоловіка в чорному кашкеті з червоною околицею! Нянечка Конрад здавалася мені тепер незвичайною, винятковою особою: побачивши цю виставу, вона мовби здобула щось таке, чого в неї не було раніше.

— Такі, що їх співають високим-високим голосом і з переливами, — квапливо пояснила вона мені і знов обернулася до Енгуса. — В мене в Бендіго був один знайомий хлопець. Такий довгань, ну, і взагалі… — Вона засміялася й заправила кучерик, що вибився з-під чепчика. — Тож отой мій знайомий, хоч вірте, хоч ні, співав по-тірольському не гірше за цього швейцарця. Знаєте, містере Макдональд, ми з ним зустрічались, і я ладна була слухати його цілісіньку ніч. І от що я вам скажу: голосу в мене нема, але я часто співаю — для власної втіхи, і не подумайте, що хвалюся, — на музиці я знаюся-таки непогано. Як-не-як, сім років навчалася, тож мусила щось затямити. Так-от, кажу вам як людина, що на цій справі знається: концерт мені дуже сподобався, але цьому швейцарцеві до Берта ой як далеко — хоч вірте, хоч ні.

— А чого ж, я вірю, — беззастережно погодився Макдональд.

Видно, він не знав, що до цього додати.

Мені хотілося, щоб він і далі розпитував нянечку Конрад про концерт, але вона вже відвернулася від нього й заходилася поправляти мою постіль. Вона схилилася наді мною, підтикаючи край