Грегорі Девід Робертс - Шантарам

спину і високо, мало не зухвало, піднявши голову. Я дивився услід, поки її не поглинула людська водоверть, а вона й не озирнулася.

— Ти знаєш, де «Леопольд»? — запитав я Прабакера.

— О так! Це чудове, чарівне місце, бар «Леопольд»! Повний чудових, гарних людей, дуже, дуже гарних. Всі види іноземців там можна знайти, всі вони роблять там хороший бізнес. Секс, наркотики, валюта, чорний ринок, і пустотливі картинки, і контрабанда, і паспорти, і...

— О’кей, Прабакере, я зрозумів.

— Ти хочеш туди піти?

— Ні, не зараз. Можливо, пізніше.— я зупинився, Прабакер зупинився теж.— Послухай, а як тебе звуть твої друзі? Яке у тебе зменшувальне ім’я?

— О так, зменшувальне ім’я у мене теж є. Воно називається Прабу.

— Прабу. Мені подобається.

— Воно означає «Син світла» або хтось на зразок його. Хороше ім’я, правда?

— Так, це хороше ім’я.

— А твоє хороше ім’я, містере Ліндсею, не таке хороше насправді, якщо ти не заперечуєш, що я кажу це просто тобі в лице. Мені не подобається, що воно таке довге і таке рипуче для людини з індійською мовою.

— Он як?

— Так, пробач, що кажу. Мені воно не подобається. Ні, зовсім ні. Навіть якщо б воно було Бліндсей, або Міндсей, або Ніндсей.

— Ну, та що вдієш,— усміхнувсь я.— Яке є.

— Я думаю, що набагато краще зменшувальне ім’я — Лін,— запропонував він.— Якщо у тебе немає протестів, я називатиму тебе Лін.

Ім’я було нітрохи не гірше за будь-яке інше, під яким я ховався після втечі, й таке саме фальшиве. В останні місяці я вже почав ставитися з гумором, як до чогось неминучого, до тих нових імен, що їх мені доводилося прибирати в різних місцях. Лін. Сам я ніколи не додумався б до такого скорочення. Але воно звучало правильно — хочу сказати, що в нім чулося щось магічне, якийсь голос долі; я відчував, що воно пасує мені так само добре, як і моє справжнє ім’я, що лишилося в минулому, ім’я, що його мені дали при народженні і під яким мене упекли на двадцять років у в’язницю.

Подивившись у великі темні очі Прабакера, що пустотливо виблискували на його круглому обличчі, я всміхнувся і кивнув, погоджуючись. Тоді я ще не міг знати, що саме під цим ім’ям, отриманим від маленького бомбейського гіда, я стану відомий тисячам людей від Колаби до Кандагара і від Кіншаси до Берліна. Доля потребує посередників і зводить свої фортеці з каміння, скріплюючи їх за допомогою подібних випадкових угод, яким спочатку не надають особливого значення. Зараз, озираючись назад, я усвідомлюю, що цей момент — здавалося б, неістотний, що вимагав лише, щоб я ткнув навмання пальцем в «так чи ні»,— насправді був поворотним пунктом в моєму житті. Роль, яку я грав під цим ім’ям — Лінбаба, і особа, якою я став, більш відповідали моїй внутрішній суті, ніж усі інші наймення, зокрема й справжнє моє ім’я.

— О’кей, нехай буде Лін.

— Дуже добре! Я такий щасливий, що тобі подобається це ім’я! І як моє ім’я означає на хінді «Син світла», так і твоє теж має дуже чудове і щасливе значення.

— Так? І що ж воно означає?

— Воно означає «прутень»! — Прабакер був у захваті, чого, мабуть, чекав і від мене.

— Нічого собі!.. Оце сюрприз!

— Воно дуже приголомшливе і дуже ощасливлює. Насправді воно не зовсім означає це, але схоже на «лінг», або «лінгам», а це вже й буде «прутень» на хінді.

— Знаєш, облишмо це діло,— кинув я, рушаючи з місця.— Ти що, смієшся з мене? Не можу ж я ходити всюди, представляючись так людям! «Здрастуйте, радий з вами познайомитися, я Прутень». Забудь про це. Доведеться тобі змиритися з Ліндсеєм.

— Ні-ні! Ліне, я правду кажу тобі, це чудове ім’я, дуже гідне, дуже щасливе,— надзвичайно щасливе ім’я! Люди захоплюватимуться, коли почують його. Ходімо, я покажу тобі. Я хочу віддати цю пляшку віскі, яку ти подарував мені, своєму другу містерові Санджаю. Ось, якраз в цій майстерні. І ти побачиш, як йому сподобається твоє ім’я.

Зробивши ще декілька кроків, ми опинилися біля маленької майстерні. Над відчиненими дверима була написана від руки вивіска:

РАДІОДОПОМОГА

Підприємство з ремонту електрики

Ремонт і торгівля. Власник Санджай Дешпанде

Санджай Дешпанде був кремезним чоловіком років п’ятдесяти з сивою чуприною і білими кущастими бровами. Він сидів за масивним дерев’яним прилавком в оточенні пошкоджених — не інакше як вибухом — радіоприймачів, випатраних плеєрів і коробок із запасними частинами. Прабакер поздоровкався з ним і дуже швидко защебетав щось на хінді, а потім виставив пляшку віскі на прилавок. Містер Дешпанде мовчки вхопив пляшку, і вона зникла за прилавком. З нагрудної кишені сорочки він витягнув пачку індійських банкнотів, відлічив декілька штук і простягнув Прабакеру, тримаючи руку долонею вниз. Прабакер схопив гроші швидким і плавним рухом і поклав до кишені. Потім кивнув на мене.

— Це мій хороший друг,— пояснив він містерові Дешпанде, поплескавши мене по плечу.— Він з Нової Зеландії.

Містер Дешпанде щось буркнув.

— Він якраз сьогодні приїхав до Бомбея, зупинився в «Індійському готелі».

Містер Дешпанде буркнув ще раз, вивчаючи мене з ворожою цікавістю.

— Його звуть Лін, містер Лінбаба,— сказав Прабакер.

— Як його зовуть?

— Лін,— усміхнувся Прабакер.— Його ім’я Лінбаба.

Містер Дешпанде із здивованою усмішкою звів свої кудлаті, брови.

— Лінбаба?

— От-от! — тріумфував Прабакер.— Лін. І також він дуже чудова людина.

Містер Дешпанде простягнув мені руку, я потиснув її. Прабакер потягнув мене за рукав до виходу.

— Лінбаба! — гукнув мене містер Дешпанде, коли ми були вже в дверях.— Ласкаво просимо в Бомбей. Якщо у вас є касетник, або, фотоапарат, що ви хочете продати, приходьте до мене, Санджая Дешпанде, в «Радіодопомогу». Я даю найкращі ціни.

Я кивнув, і ми вийшли надвір. Відтягнувши мене від майстерні на деяку відстань, Прабакер зупинився.

— Бачиш, містере Ліне? Бачиш, як йому