Борис Акунін - Алтин-толобас

від князя Тулупова, пропуск до слави й багатства, досягнувши яких, можна буде й про честь ізгадати.

Потім кипарисовий хрестик зі Святої Землі, виграний в кості в одного анжерського капуцина.

Золотий медальйон з ініціалами «С. v. D.» — таємний матусин подарунок, коли навічно виїжджав із Теофельса. Раніше всередині лежала частинка Древа Істинного Хреста Господнього, та минулого року випала в битві поблизу Шарлеруа, загубилась.

Найдорожча ж і найрідкісніша річ — пречудовий будильник, корнеліусова доля при розподілі батьківського майна. Поділ був чесним, згідно із заповітом. Клаусу дісталися замок, земля та борги; Марті з Гретою — по перині та дві подушки і по два плаття; Фердінанду — добрий кінь із сідлом; Андреасу — нічого, тому що слузі Божому земне надбання — тлін; наймолодшому ж, Корнеліусу, — будильник, воєнний трофей покійного татуся, валленштейнівського солдата. Будильник був бронзовий, із кришталевим віконцем і позолоченими цифрами, а міг він дзвонити чи давно зламався, того Корнеліус не знав, тому що беріг дорогоцінну річ, як око в лобі, й механізм не заводив. Ніколи, навіть у найтяжчі часи, батькову спадщину в заставу не віддавав, граючи, на кон не ставив. У будильника був особливий сенс. Така розкішна абищиця добре виглядала б лише в багатому антуражі, серед бронзових скульптур, мармуру та оксамитових портьєр, і мету кар'єри Корнеліус визначав для себе так: знайти будильнику підходяще помешкання й на тому заспокоїтися. Поки що до мети було ой як далеко.

Але там же, у шкіряній сумці, лежав маленький згорточок, завдяки якому мандри будильника могли благополучно завершитися в не такому вже й далекому майбутньому. Пасмо мідно-рудого волосся, ретельно загорнуте в пергамент, обіцяло Корнеліусу бариші, 1 котрих не нагромадиш ніяким жалуванням, та і в турків на шпагу навряд чи візьмеш. Перед відплиттям до Риги була в мушкетерського капітана ділова бесіда з торговцем Яном ван Хареном, що постачає європейським столицям прекрасне руде волосся голландських жінок для виробництва наймодніших перук «Лаура». Ван Харен сказав, що руді голландки скупі й вередливі, ломлять за свої рідкі патлі скажену ціну, користуючись тим, що їх, червоноволосих, не так уже й багато. А от у Московії жінок і дівок з волоссям найнезрівняннішого відтінку без ліку — просто через одну, та й дорожитись їм ні до чого. Розрахунок був простим і вірним: на капітанське жалування купувати дешево у московиток їхні коси, з купецькими караванами переправляти до Амстердама ван Харену, а той буде класти належну винагороду в банк. Локон було видано для зразка, щоб не помилитися в кольорі, а на пергаменті торговець власноручно вивів домовлену ціну — 1500 гульденів за візок. Це ж скільки за чотири роки грошей набереться! І війни з турками не треба.

* * *

Погода на травневу пору була ясною, легкою, птахи щебетали точнісінько як у рідному Теофельсі, й настрій у Корнеліуса зробився переможним. Для певності він проскакав іще з милю жвавою риссю, хоча припустити, що хмільний ватажок зелених стражників схоче за ним гнатися, було важко. Потім, коли булана почала мотати головою й розкидати з морди клапті піни, перейшов на крок. Треба було погодувати коней, напоїти, та й самому перехилити чарчину за вдале перебування в російських землях.

Коли під пагорком одкрилося село, капітан спочатку вирішив, що в ньому немає мешканців — чи то їх забрала моровиця, чи самі подалися геть. Сірі, перехняблені житла під гнилими солом'яними дахами, сліпі віконця, капличка з восьмикінцевим хрестом, який з'їхав набік. Але над однією з халуп, довгою та оточеною парканом, вився димок, а осторонь села, на луках, паслася череда: три кістляві корівчини та з десяток брудних овець. Либонь, це й було Неворотинське.

По єдиній вулиці Корнеліус їхав непоспіхом, із цікавістю озирався навсібіч. Такої злиденності йому не доводилося бачити навіть у Польщі. Ні курки, ні плодового деревця, ні воза. Навіть собак, і тих нема. Здивувало, що з дахів не стирчать димарі — здається, тут топили по-чорному, як у самоїдів на далекій Півночі.

Люди, одначе, траплялися. Спершу ветха, років шістдесяти, стара. Вона вискочила із щербатих воріт, коли вороному заманулося спорожнитись на ходу, покидала в пелену мішковинної спідниці паруючі яблука (заголилися землистого кольору худющі ноги) і, плюнувши вслід іноземцеві, задріботіла назад. «З'їсть, чи що?» — злякався Корнеліус, але потім заспокоїв себе: для городнього добрива або на розтопку.

Потім трапився дядько, в самій сорочці. Він лежав посеред дороги чи то мертвий, чи то п'яний, чи то просто спав. Кінь обережно переступив через нього, кобила обійшла стороною.

Із-за тину висунулися двоє дітлахів, зовсім голі, замурзані. Втупилися в іноземця порожніми, немиготливими оченятами. Один шморгав носом, другий смоктав пальця. Корнеліусу вони здалися цілковитими звірятами, добре хоч поводилися сумирно — милостині не просили та камінням не кидалися.

Попереду показалася недавня халупа, єдина в усьому селі з димарем та слюдяними віконечками (в інших житлах малесенькі віконця були затягнуті бичачими пузирями). Біля ґанку лежали ще двоє нерухомих дядьків, у дворі стояло декілька возів, на прив'язі тупцювало з півдюжини коней. Те, що треба: корчма або постоялий двір.

Корнеліус в'їхав до двору, почекав, чи не вигляне слуга. Не виглянув. Тоді крикнув: «Ей! Егей!» — до п'яти разів. Усе одно нікого. Вийшов було на ґанок чолов'яга у самих підштаниках, з мідним хрестом на голих грудях, але не в поміч подорожньому. Постояв, похитався та й загуркотів по сходах головою вниз. Із розбитого лоба п'яниці натекла червона калюжка.

Тут багато п'ють, зробив для себе висновок Корнеліус. Мабуть, сьогодні якесь свято.

Прив'язав коней сам. Розсідлав, насипав свого вівса (був у в'юкові деякий запасець). Булана трохи збила задню, слід би перекувати. Вороний був у порядку — чудо, а не кінь.

Сідельну сумку взяв із собою, пістолети теж, мушкета повісив через плече. За в'юками треба буде по-швидше прислати слугу, а то не дай Боже вкрадуть.

Штовхнув дощані двері, опинився в напівтемному сараї. Вдарило в ніс кислим, гнилим, тухлим. Шведський лейтенант сказав правду, пахло від московитів не амброзією.

Постояв на порозі, звикаючи до сутінків. Декілька довгих столів, за ними мовчазні — ні, не мовчазні, вони стиха перемовлялися — бородаті голодранці. Перед ними глиняні кухлі або квадратні штофи товстого зеленого скла, одні більші, другі трохи менші. П'ють часто, закидаючи голову ривком. Пальцями з мисок беруть рубану капусту. В дальньому кутку шинквас, за ним дрімає корчмар.

Капітан зробив було крок у той бік, але раптом завмер, закліпав очима. Біля самих дверей, на підлозі, сиділа на колінах дівчинка, років