Володимир Броніславович Бєлінський - Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

свого Льва і митрополита. І пішов він до короля [Бели] в [город] Ізволин, і взяв дочку його [Констанцію] синові своєму за жону. І оддав він йому, [Белі], захоплених бояр, що їх бог дав у руки його, коли він із братом одолів біля Ярославля. І вчинив він із ним мир, і вернувся у землю свою» [18, с. 406].

Варто розуміти: якби Данило Галицький «став підданим» Батия і зразу ж по тому поїхав до його ворога та одружив сина на доньці короля Бели, він до кінця життя став би одним із найлютіших ворогів хана. Воєнну армаду Батия можна було би чекати на землях Галичини та Волині через півроку. Пам’ятаймо, що на той час згадане військо закінчило протистояння з Великим ханом Гуюком і ніде не було задіяне. В той час, коли перші посланці сусіднього хана Бувала (Мовала) з’явилися на теренах володінь князя Данила (за тим же Літописом Руським) тільки через п’ять літ після поїздки Данила Галицького до хана Батия (1255 рік).

У домислах про підпорядкування Данила Галицького і Великого князівства ханові Батию та Золотій Орді «не в’яжуться кінці з кінцями».

Врешті-решт, якби наш Великий князь був «васалом» чи хоча би «залежним» від Золотої Орди та її володарів, після його смерті нащадки зобов’язані були б узгоджувати з ханами наступника престолу. Чого Літопис Руський не фіксує.

Абсолютно всі документи, окрім московських фальшивок, засвідчують повну незалежність Великого Галицько-Волинського князівства як після 1240, так і після 1250 років.

Думаю, що якусь союзну (не васальну) угоду між ханом Батиєм та Данилом Галицьким все ж таки було підписано. Саме те різко підняло статус Данила Галицького, передовсім — на теренах Золотої Орди. Певно, й на пам’ятному бенкеті у хана Батия, коли Великого князя пригощали «чорним кумисом», у черзі пити той напій Данило був поруч чи серед нащадків роду Чингісидів. Таким чином, Данило Галицький, з волі хана Батия, зайняв надзвичайно високий щабель навіть у династичному ряду самих Чингісидів.

Ось чому Великий князь, за Літописом Руським, «… воював із Куремсою і ніколи-таки не боявся Куремси: Куремса бо не міг йому був ніколи вчинити лиха… [18, с. 420].

Мова йде не стільки про воєнні сили князя Данила і татарського тисяцького хана Бувала (Мовала) — Куремси, скільки про їх особистий статус. Звернімо увагу: навіть по смерті хана Батия, коли новий хан Золотої Орди — Берке призначив на кордон свого представника Бурондая, князь Данило постійно відмовлявся зустрічатися з останнім. Послухаємо літопис:

«І коли була ж веселість немала у Володимирі-городі, то прийшла тоді вість Данилові-князю і Василькові, що Бурондай іде, окаянний, проклятий, і опечалилися цим обидва брати вельми. Він бо прислав був [посла], так кажучи: «Якщо ви єсте мої спільники — зустріньте мене. А хто не зустріне мене — той ворог мені».

Отож, Василько-князь поїхав назустріч Бурондаєві зі Львом, синівцем своїм. А Данило-князь не поїхав із братом — він бо послав був замість себе владику свого холмського Іоанна» [18, с. 421].

Хоча Бурондай мав «великий гнів», та нічого вчинити проти Данила Романовича не міг. Великий князь не порушував знаменитої Яси Чингісхана. Тому, як би не казився Бурондай, які б вимоги та погрози не говорив, князя Данила він не чіпав. А це ж неспроста! Такий факт вимагає пояснення. Не годиться будувати нову українську історичну науку на «московских ошмётках» та суцільних московських винятках із законів Золотої Орди і Яси Чингісхана.

Про що ж свідчить поїздка Данила Галицького 1250 року до угорського короля Бели?

Великий князь не став підданим хана Батия після поїздки до нього у 1250 році. Як не був він також васалом після воєнного проходу війська хана у 1240–1241 роках через Русь. Про те свідчить державна політика Великого Галицько-Волинського князівства: спротив тисяцькому Куремсі, особистий непослух Бурондаю тощо. Так міг поводитися володар незалежної, хоча й дружної, держави, а не підлеглий васал.

Данило Галицький своєю поїздкою до угорського короля Бели засвідчив європейським монархам, що став союзником Золотої Орди і її сила на його боці, та він не збирається бути знаряддям татар проти Європи. Тому й оженив свого сина Лева на угорській принцесі Констанції, сина Романа — на доньці герцога австрійського Генріха Бабенберга — Гертруді, сина Мстислава — на доньці половецького хана Тігака і так далі.

Цікаво зазначити: усі ці вчинки Великого князя Данила аж ніяк не можна тлумачити, як антиординські. Вони не несли прямої загрози Золотій Орді, хоча посилювали стабільність Великого Галицько-Волинського князівства. Саме в тому й полягають заслуги та державницький хист нашого великого предка. Отож і шана йому має бути такою ж — вічною!

Було би зовсім некоректно, якби ми не згадали, що саме в ті роки Данило Галицький із рук Папи Римського Інокентія отримав королівські регалії. Послухаємо літопис:

«У рік 6763 (1255). У той же час прислав Папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан…

Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: «Ти матимеш поміч од Папи»…

Він, отож, прийняв вінець од бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи Іннокентія, і від усіх єпископів своїх» [18, с. 412–413].

Зауважимо, що Константинопольської патріархії з 1204 до 1261 року не могло існувати після падіння Константинополя під час четвертого Хрестового походу, організованого Папою Римським Інокентієм III.«Після довгих роздумів і коливань Данило відновив перервані раніше перемовини і згодився прийняти королівську корону від папи Іннокентія IV та допустити до церковної унії в обмін на хрестовий похід проти татар» [53, с. 22].

За свідченням російського історика і випускника Духовної академії Максима Берлінського:

«1252… Около сего времени, с дозволения правительствовавшего в Киеве Льва Даниловича, сына великого князя, некоторый доминиканец Иакинф заложил в Киеве на Подоле первый римский костёл и монастырь, который и поныне известен под именем Екатерининского греческого монастыря» [134, с. 76].

Надіюся, читачі розуміють, що «викладач географії, натуральної та громадянської історії» не міг писати в кінці XVIII століття (1788 рік) та на початку XIX століття (до 1834 року) щось антиросійське і неузгоджене в імперії.

Отож, ми цитуємо офіційну державну думку Російської імперії станом на кінець XVIII — початок XIX століть.

Ось її продовження:

«1257… Напоследок Данило Романович, видя, что от союза с римским папою и принятия его догматов никакой выгоды не предвидится, а европейской помощи и того меньше, отложился от него чрез укорительную писанную к Римскому двору грамоту и выгнал из Киевского