Оксана Лущевська - Інший дім

Моя мама — не емігрантка!

Ясно?

Хіба можна її так називати?

Вона любить свою (іншу) роботу, свій (інший) дім, вона любить — як вона може його любити? — свого (іншого) чоловіка... любить Еда.

Ні, мама все ж схожа трішки на тих емігрантів з історії. Бо наша мама плекає заповітну, як жартує вона, американську мрію. Вона хоче, щоб ми приїхали до неї! Мама каже, що в документах це називається об’єднанням родини. А хто її роз’єднував?

Дивно: чого мама не їде до нас? Вона щодня повторює те саме: «Ви з Артемом маєте приїхати до мене! Побачити річки Аллеґейні, Огайо і Монанґахела, побродити мостами... І нарешті, — мама завжди при цих словах дивиться на Арчика, — сходити на кілька матчів піттсбурзьких «Пінгвінів!»

Моя мама не емігрантка, ясно?

Наша мама... дуже змінилася. Моя мама... дуже змінилася.

Артем

Поля заснула просто в кріслі біля компа. Зрозуміло було, що вона довго чекала на мене. Її блог був відкритий. Я знаю, що вона веде щоденник, але ніколи не читав її записів. Та цього разу чомусь глянув на екран.

19 Трав, 2011

Мій брат, або Той, хто поряд...

Автор: Poliana

Рубрика: Життя

Сьогодні я хочу написати вам про того, хто завжди зі мною поруч — свого брата. Змалечку він грає в баскетбол. А я — його фанат! Мені сумно про це писати сьогодні, але я не буду пояснювати чому.

Мій брат високий. Мій брат розумний. І ще дотепний.

Я не можу забути, як уперше пішла до школи. Перед прийомом у клас нас, малих дітей, зібрали для тестування й сказали вирізати з паперу коло. Не знаю чому, але, як на зло, мені те не вдавалося. Я туди-сюди вертіла ножицями, але кола вирізати — ну, ніяк.

Потявши папір сяк-так, я безпомічно стала озиратися довкіл. Всі діти завзято вирізали. Деякі вже підіймали кола, щоб показати вчителеві. На мене нападав ще більший розпач. Аж раптом я поглянула на свого брата.

«М’яч, —рухав він беззвучно губами. — М’яч...»

М’яч?

Ножиці в моїх руках зарухалися самі. Через хвилину я теж підняла вгору червоне паперове коло.

«М’яч! — сказала я подумки й усміхнулася. — Баскетбольний м’яч».

Мені було дивно, що я відразу не подумала про м’яч, адже я змалечку була на всіх тренуваннях мого брата.

Добре, що мій брат такий дотепний. Добре, що він грає в баскетбол. А у кого ще є брат? Розкажіть!

Оце так... Гм, Полю, Полько, ну що ти, мала?

Скільки я себе пам’ятаю, я завжди був поряд з Полею. Коли вона народилася, її ліжечко спочатку стояло в кімнаті батьків, але згодом його переставили в мою. Я наглядав за Полею. Я брав її із собою на вулицю.

Коли Поля почала добре ходити, а згодом бігати, то постійно ловила м’яча на моїх тренуваннях. Ми інколи з нею навіть грали в баскетбол. Зовсім трішки щоправда, бо потім я почав займатися серйозно. Вона ж — ходити на гімнастику.

Трохи згодом Поля стала моїм талісманом на іграх.

Що ж я сьогодні так загальмував? Мала через мене напереживалась, їй-бо! Але ж Аліна... Ну, не міг ­я не піти. Розбудити її? Сказати про Аліну? Та зреш­тою, хіба це горить. Хай відіспиться, скажу потім. Але я — гальмо, треба було сказати їй. От...

— Полю? Лягай в ліжко, — прошепотів я, нахилившись до неї.

— Артем?

Вона підвела голову, і я сторопів: на її обличчі, на вилиці, красувався великий червоно-фіолетовий синець, і подібний, але менший, — на лобі.

— Що це? Полю!!! Полю, що це?

Вона швидко прикрилася рукою.

— Нічо’.

— Як нічо’? Кажи — що це? Ти впала?

— Ні.

Мені наче води хтось за комір влив:

— Хтось ударив?

Поля почала схлипувати.

— Кажи, чуєш! — мені всередині кипіло. — Кажи!

Спочатку Поля мовчала.

— Кажи! — прикрикнув я, але відразу й опанував себе. Боявся, щоб нас не почув батько. — Що це? — я сів біля неї на підлозі.

Крізь сльози Поля переказала все про тих двох покидьків.

Свинячі рила!

Як же вони посміли таке зробити з моєю сестрою?

— Я їм покажу, — примружився я. — Щоб з тобою таке... Щоб моя сестра... Я за тебе помщуся, — сказав, торкнувшись Полиного підборіддя. Мені шуміло в голові й тремтіли руки. Моя симпатична й завжди така войовнича сестра зараз мала вигляд маленького наляканого щеняти.

— Батько бачив?

— Ні. Він на мене не дивився ввечері.

— Мама?

— Не дзвонила, — вона знову скривила рота. — Ми встигнемо з нею порозмовляти до кінця світу?

— Полю, кінця світу не буде.

— Не буде, — повторила вона. І знову заплакала. — Не буде.

— Полю, не плач. Вони пошкодують, що на світ народилися. Я їм... Вони ще побачать...

— Не треба.

— Сказав — зроблю. Я їм зроблю, паскудам... Лягай, — я розстелив їй ліжко. — Лягай.

Поля заснула. А я лежав і думав: у тому, що трапилося з Полею, був винен я. Якби я вчинив якось інакше... Якби ж я тільки розказав Полі про Аліну раніше...

Мені треба було бути більш обачним.

Поля...

Вона помилялася — помста потрібна. Паскуди! Щоб їм!.. Уммммммм... Мерзотники! Це ж як ті покидьки штовхнули мою сестру, що в неї півобличчя фіолетового кольору?

Якби я повернувся раніше, то дістав би їх ще ввечері. Вдосвіта їх ніде не знайти.

Треба чекати дня.

Поля

Я підскочила від різкого свистячого звуку з ком­п’ю­тера.

Швидко глянула на монітор.

— Арчику, мама! — потрясла брата за плече.

— Встаю!

— Привіт, пташки! Привіт! — мама показалася на дисплеї. Усмішка від вуха до вуха. За нею стояв Ед. Він мені здавався великим і широким, як одна зі скель Аппалачі. Якщо виїхати за Піттсбург, то гори стають вищими й ширшими. Едові руки торкалися маминих плечей. Вони були широкі й червоні. — А що то за ­паніка, Полечко? Ти мені написала в чат. Що за кінець світу? — усміхалася вона. — То анекдот такий, га, пташко? — не вгавала.

— У вас в новинах не казали? — мені було ніяково говорити перед Едом. Я соромилася. Але втішало, що української він не розумів. Хіба кілька слів, яких мама вже встигла його навчити.

— А, — мама засміялася, — дурниці! Мільйон разів таке вже казали! Забудьте! А як ваші справи? Як Тьома? Чому я вас не бачу? Де ваша камера?

Артем