Йо Томас - Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас

Юліан мовчки підсунув собі ще один шматок хліба. Белла слухала, схрестивши руки на грудях.

— Джини, — продовжив Нік, — мали власні племена, своїх тварин, звичаї. Вони не були просто злими чи добрими — це вже пізніше їх почали малювати карикатурно. Насправді вони були... як люди, але без внутрішнього гальма. Вони могли захищати, одружуватись, мстити, красти дітей.

Гражина не зводила з нього погляду. Її келих залишався недоторканим.

— Найстрашніше, — мовив Нік тихіше, — це те, що коли джин приймає людську форму, він може жити поруч роками. Але щось завжди видає його. Зміїні очі. Тінь, що відходить не в той бік. Відлуння голосу, якого ніхто не чує. Або — звичка не торкатись святої землі.

— Їх можна вбити? — спитала Белла.

— Можна, — кивнув Нік. — Але не всіх. Деякі, кажуть, не вмирають — лише змінюють тіло. Або імена.

Юліан хмикнув:

— Тобто ми шукаємо щось між демоном, богом і колишнім пастухом з півночі Хіджазу?

— Ні, — відказав Нік. — Ми шукаємо того, хто досі пам’ятає пісню, яку співали до появи перших мечетей. І хто вірить, що її ще можна закінчити.

Запала тиша. Віктор наповнив келихи знову, цього разу не питаючи дозволу.

— Отже, — сказав він, — план лишається: Славута, потім повернення сюди. 

— То з чого почнемо? — Віктор відсунув тарілку і витер руки серветкою. — Джин, який уже серед людей, чи той, кого тільки намагаються витягти?

— Це й є головна пастка, — сказала Гражина, підперши голову рукою. — Якщо ми кинемось шукати того, хто вже тут — втратимо час, якщо його ще не пробудили. А якщо його вже пробудили — кожен наш рух може бути запізнілим.

— Ми нічого не знаємо напевно, — сухо додала Белла. — У нас є уламки. Кілька слів зі старих ритуалів. Кілька дивних смертей. Символи, які почали з’являтись по різних місцях. Але зв’язок — нечіткий.

Юліан відкинувся на стільці, покрутив келих із вином.

— Є один вузол. Славута. І монах. Якщо він погодиться говорити — він може знати більше, ніж ми всі разом. Саме він зустрів одного з таких.

— Зрозумів, — тихо мовив Нік.

— Добре, — сказала Гражина. — Славута — перша точка. Монах, якщо говоритиме. Якщо ні — подивимось, що можна вдіяти ще.

— А поки ми там — хтось має залишитись тут, — додав Віктор.  Придивитись до місць, де могли б сховатись. У місті зараз багато дивного руху. Переїзди, чужі обличчя, які не лишають слідів. Немов хтось будує базу.

— Я залишусь, — сказала Белла. — Маю зв’язки, маю легенду. Притягну, кого треба.— Добре, — підсумувала Гражина. — Тоді ми з Юліаном і Ніком — на Славуту. Віктор вирішує, чи їхати з нами, чи координувати тут. Белла — база. Якщо знайдеш щось... зв’язуйся через телефон.

— Значить, так, — промовив Юліан.

— Ви думаєте, ми самі в цьому полі, — сказав Юліан після паузи. — Що ніхто до нас не збирав ці уламки. Але це не так. І настав час, щоб ви знали.

Він обвів усіх поглядом — не зверхньо, а серйозно, навіть трохи з жалем. Потім вийняв з кишені маленький мідний медальйон — простий круг, на якому був вирізьблений знак, схожий на око, вписане в трикутник. Але око було заплющеним.

— Таємний орден спостерігачів, — мовив Юліан. — Ми не воюємо. Не закликаємо. Не відкриваємо порталів. Ми — пам’ять. Ми ті, хто бачить, фіксує й зберігає. Бо кожна битва колись починалась із того, що хтось не знав історії до кінця.

Нік нахилився вперед:

— Думаєш, ми так швидко встигнемо щось зрозуміти, якщо їм знадобились десятиліття?

— Їм — більше, ніж десятиліття, — відповів Юліан. — Спостерігачі існують з часів, коли слово ще передавали шепотом, а записи залишали на кістках,навіть папи ще не існувало. У Чернівцях — лише осередок. Один із багатьох. Я долучився пізно, після того, як... — він замовк, тоді коротко: — Після того, як зник мій брат. Його забрав той, кого ми тоді вважали просто безумцем.

Белла дивилась на нього мовчки. Гражина не рухалась, тільки ледь стиснула зуби.

— Спостерігачі збирали інформацію: про джинів, про тіло й дух, про спроби переходу. Вони стежили за всіма, хто шукав більше, ніж мав право. І в багатьох випадках — просто чекали. Не втручались, бо час не настав.

— А зараз настав? — сухо кинув Віктор.

— Настав, — кивнув Юліан. — Бо вперше за багато років всі знаки зійшлись в одному місці. І в один час. Поява символів.

Нік прокашлявся.

— І що ви ще знаєте?

Юліан відкрив свій ноутбук, що весь цей час лежав поруч. Поклав його на стіл, увімкнув. На екрані — карта. Червоні крапки тяглися через пів світу. Від Алеппо до Галичини, від Аравійської пустелі до Карпат.

— У кожному з цих місць — підтверджений прояв. Знак. Слово. Тінь. І центр цього кола — тут.  Замок Паланок.

— То ми вже вмайже в центрі. На підступах, — прошепотіла Белла.

— Саме так, — підтвердив Юліан. — І тому зараз — жодних випадкових дій. Ми маємо архіви, імена, маршрути, збіги, які розтягнуті на століття. Все це — у вас. Звідси ми почнемо. Не з руху. А з розпізнавання.

Гражина вдихнула:

— Добре. Тоді ми не шукаємо джина. Ми шукаємо вхід у пам’ять. І слід того, хто вже намагався пройти нею.

Юліан закрив ноутбук і нарешті підняв келих:

— За тих, хто не відвертається, коли стає темно.

— Орден не є армією, — почав Юліан. — І не сектою. У нього немає ієрархії, яку можна зруйнувати, чи центру, який можна спалити. Ми — як нервова система, розкидана по світу. І кожна її частина знає тільки те, що їй потрібно для дії.

— Сліпі вузли? — перепитала Белла.

— Не зовсім, — відповів Юліан. — Радше — ізольовані сегменти пам’яті. Якщо один падає, інші залишаються. Але є ті, хто пам’ятає більше. Ми називаємо їх Хранителями порогу. Вони не командують, але тримають цілісність ключових знань.

— Ти один із них? — спитала Гражина.

— Ні, — похитав головою Юліан. — Я — Збирач уламків. Ми розшукуємо фрагменти: зниклі тексти, усні перекази, фізичні об’єкти, що зберігають присутність. І передаємо їх тим, хто зможе відкрити зміст. Деколи — навіть не усвідомлюючи, що саме ми несемо.