Йо Томас - Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас

— Його тіло складалося з уламків — обсидіан, пісковик, вапняк… Але воно текло, як ртуть. Обличчя не мало рис — лише порожнина, з якої виривався шелест сотень голосів: дитячих, старечих, роздертих болем. Вони шепотіли прокляття мовами, які навіть час забув. Воно не ходило — воно ковзало, як жах у сні.

Нік провів рукою по шиї, ніби відчув холодний подих.

— Воно не вбивало — воно стирало. Амар… зник. Без крику, без сліду. Лише його тінь залишилась на кам’яній підлозі — вигоріла, наче в ядерному спалаху.

— Ми втікали. Двоє наших з’їхали з глузду. А я… вижив. Але з тих пір щоночі бачу те саме: очі в темряві, що світяться, і голоси, які шепочуть моє ім’я… 

В кімнаті повисла гробова тиша. Навіть офіціант, що заходив із вином, завмер, відчувши щось ледь вловиме, але справжнє — тінь із-під каменю, яка досі шукає вихід.

Віктор повільно поставив келих на стіл, обвів усіх поглядом і заговорив низьким, майже урочистим тоном:

— Те, що ти розповів, Ніку, змусило мене згадати одну історію… про неї я натрапив у старих архівах ще за часів служби. Документ мав гриф «цілком таємно», датований 1980 роком. Місце — острів Зміїний.

У кімнаті стало тихо. Навіть звук музики з ресторанної зали здавався тепер далеким і неважливим.

— Тоді на острів висадилась невелика група геофізиків. За офіційною версією — вимірювання магнітних аномалій. Насправді ж шукали підтвердження давнього запису.... Там ішлося про природну щілину в скелі, що відкривається раз на тридцять років — і з неї ніби виходить «дихання» землі. Темне, в’язке повітря, яке тьмяніє світло навіть удень.

Гражина нашорошилася.

— Група з п’яти людей. Один — капітан з КДБ. Вони зайшли в ущелину на третій день, після нічного гуркоту з-під землі.  Відеозапису звісно не було, лишився лише аудіо — уривчастий, шиплячий, наче зламаний. Але на ньому чути, як один із них шепоче: «він дивиться зсередини… у нього немає тіла, але він зітканий зі страху».

Віктор нахилився ближче.

— Троє загинули. Одного знайшли повішеним на антені зв’язку. Іншого — заблокованим у скелі, не зрозуміло як таке можливо. Лише пилюка й старий метал. І капітан — він повернувся, але через тиждень зник у шпиталі. Залишив по собі лише записку: «це … це він, що повзе вгору з глибин».

Белла перехрестилася.

— Я не знаю, хто або що це було. Але згадка про нього повторюється кожні кілька десятків років. Хтось називає це джином, хтось — демонічною сутністю. Але що б воно не було, воно — тут. І чекає. Може, прокидається. І може, саме тому ми зібрались зараз разом…

Нік обережно відставив чашку кави, погляд його став глибоким, наче він вдивлявся крізь час і простір.

— Ви знаєте, — почав він, — є одна легенда… стара, ще з часів гомерівських співів. Але її коріння тягнуться глибше — у забуті епохи, до того, як писемність впорядкувала пам’ять людства.

Усі за столом насторожено слухали. Юліан кивнув, мов запрошуючи продовжити.

— Давні греки називали Зміїний острів — Левка. Білий острів. Вони вірили, що це останній притулок Ахілла, героя Троянської війни. Не могила… а саме притулок. За переказами, після смерті на полі бою його дух не пішов у царство Аїда. Замість цього, боги перенесли його на Левку — аби охороняв світ від чогось… страшнішого за війну.

Нік на мить замовк.

— Є згадка в "Аргонавтиці" і навіть у творах Плінія. На острові зберігалося святилище Ахілла — кажуть, у ньому було заховане його останнє озброєння. Не меч і не щит. А щось інше… Щось, що тримали подалі від людей. Бо зброя героя, який сам став майже богом, здатна зрушити межу між світами.

Гражина повільно повела поглядом по обличчях присутніх.

— У деяких апокрифах пишеться, — продовжив Нік, — що той, хто знайде цю зброю, зможе зупинити або… розбудити те, що спить під землею. В тому числі — джинів, духів, чи, як їх ще називали в давнину, «плетених із вітру і попелу».

— Думаєш, зброя там? — запитав Віктор, його голос став жорстким.

— Я думаю, — відповів Нік, — що якщо там вона ще є то нехай там і лишиться.

На мить настала тиша. За вікном повз ресторан повільно проходила грозова хмара.

Нік зітхнув.

— Треба розібратись. Чи не має ще одного джина, який живе як людина. Бо саме такий може намагатись пробудити свого сородича, аби здійснити свої страшні плани.

Гражина нахилилася до співрозмовників.

— А якщо він уже пробудився? — тихо мовила вона. — І цей  прохід під паланком— лише сигнал. Як постріл перед штурмом.

— Тоді ми запізнились, — кивнув Нік. — Але якщо ні — у нас ще є час.

Гражина замислилася. Її пальці нервово торкалися шраму на шиї, того самого, що лишився після сутички з Марою. Ластівка. Символ стійкості. Символ того, що вона вже була по той бік.

— Це він, або той, кого шукає його брат.

— Тоді нам потрібно в Славуту, — сказав Юліан. — Там є один монах. Колишній військовий. Він нібито бачив джина . Якщо він ще живий — він знає хоч якусь інформацію.

— А якщо не знає, то продовжимо шукати в іншому місці.

Вітер вдарив у вікно, і люстра вгору підняла тінь свічки. Нік поставив келих, притиснув пальці до скроні, ніби щось пригадував, і заговорив:

— У доісламській Аравії джинів боялися більше, ніж богів. Тамтешні племена вірили, що вони живуть у пісках, у печерах, на смітниках — у всіх місцях, яких людина уникає інстинктивно. Спершу їх вважали просто злими духами — тими, що викликають хвороби, доводять до божевілля. Але ближче до Хіджазу, у Пальмірі та Баальбеку, слово «джин» часто ставало синонімом до «іла» — божества.

Він говорив спокійно, без театру, але в тиші кожне слово звучало як тінь за плечем.

— Німецький учений Велльгаузен писав, що їх розділяли за способом поклоніння: богам будували храми, приносили жертви прилюдно. А джинам — у затінках. У темряві. Особисто. І лише ті, хто мав справжній контакт, могли просити щось — або платити.