Верона Дарк - Після зради, Верона Дарк

Розділ 9. Балкон. Два світи. Одна мить.

Я вийшла на балкон, щоб трохи перевести подих. Шум у залі став надто нав’язливим, блиск, музика, сміх — усе змішувалося в один суцільний гул. У голові дзвеніло від шампанського, у серці — від відчуттів, які я не встигала осмислити.

Ніч була теплою, як на початок весни. Все миготло вогнями, місто ніколи не спало, навіть коли я сама мріяла про тишу.

— Чудовий вечір, правда ж?

Я обернулася. Він.
Адріан Романенко.

Він стояв поруч, тримаючи в руках келих із водою, погляд спокійний, але уважний.

— Так, — відповіла я після короткої паузи. — Трохи галасливо, але красиво.

Він легенько посміхнувся.
— Я теж вийшов подихати. І трохи сховатись. Усередині — надто багато облич, надто багато слів. А тут... можна просто бути.

Я мовчки кивнула. Ми дивились на місто, мовчали, але ця тиша не була незручною. Вона була потрібною. Чистою.

— Ви не з наших? — він злегка нахилив голову, розглядаючи мене.

— Ні. Я подруга Марії. Ми вчились разом.
— Ви дизайнер?
— Хотіла б… — я всміхнулася гірко. — За фахом — так. За життям — ще ні.

Він зацікавлено подивився на мене.
— Чому?

— Довга історія. — Я знизала плечима. — Буває, що життя диктує свої правила.

— А ви готові порушити їх?

Погляд його був спокійний, але від нього знову пробігла хвиля десь під ребрами. Я не знала, як відповідати. Ще недавно я навіть не думала про це серйозно, а тепер…

— Можливо, — відповіла я чесно. — Ще не знаю. Але вперше хочу спробувати.

Адріан кивнув.
— Знаєте, ви не схожі на інших. Сьогодні я чув десятки голосів, і всі вони були про одне: успіх, гроші, зв’язки. А з вами… тихо. І по-справжньому.

Я розгублено засміялась.
— Я просто говорю, як є.

— І це рідкість.

Між нами запанувала ще одна пауза — не порожня, а наповнена чимось. Якби це була музика, то ніжна, майже невагома. Я більше не почувалася чужою.

Але раптом його телефон завібрував у руці. Він глянув на екран і зітхнув.
— Вибачте, мушу відповісти. Робота.

Я кивнула.
— Звісно.

— Дякую за розмову, — він затримав мій погляд. — Рідко буває так легко… із першої хвилини.

— Навзаєм, — прошепотіла я і пішла.

---

Коли він повернувся на балкон за кілька хвилин, мене вже не було.

Його погляд перебіг скляні двері, потім вклався у панораму нічного Києва, але обличчя стало іншим — втомленим, з ледь вловимою тінню розчарування.

Він не знав мого імені.
Я не знала, що він запам’ятає мене.
Але ми обидва знали — щось уже змінилося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍