Андрій Анатолійович Кокотюха - Осінній сезон смертей

Анатолій Онопрієнко – найвідоміший за десять років української незалежності маніяк. На його рахунку понад п’ятдесят жертв. Першу серію вбивств він скоїв у Житомирській області з кінця 80-х до початку 90-х років. Після нетривалої перерви була друга серія. Лише тоді органи слідства погодилися об’єднати десятки кримінальних справ і, проаналізувавши інформацію, нарешті з’ясували систему, за якою діє маніяк. Це допомогло викрити його і знешкодити.

Брати Анатолій та Олександр Боротьбенки більш відомі як маніяки з Окружної. Їхні жертви – переважно повії з київських околиць. Як правило, спочатку брати користувалися з їхніх послуг, а потім убивали й грабували. Часто-густо поживитися не було чим. На їхньому рахунку понад два десятки жертв. Міліція виявилася безсилою. Затримали маніяків випадково. Одна з жертв вижила і назвала оперативникам номер машини Анатолія Боротьбенка.

Сергій Чернявський, на прізвисько Курятник, – працівник птахоферми з Нікополя. Він підбирав на трасі Нікополь-Дніпропетровськ старшокласниць і студенток, ґвалтував їх, потім душив. Трупи або спалював, або скидав у Дніпро. Затримали його випадково, за інший злочин. Під час слідства Чернявський признався в серії сексуальних злочинів, ба навіть показав місця, де знаходили рештки спалених людей. Але потім він відмовився від своїх свідчень, заявивши, що місця злочинів побачив уві сні. Безпосередніх доказів причетності Чернявського до зникнення дівчат не було, тому за ці вбивства його не судили, хоч за інші злочини він дістав найвищу кару і був розстріляний. Шукали його чотири роки.

Сергій Лупітько – психічно хворий працівник тваринницької ферми з Полтавщини. Їздив трасою на мотоциклі з коляскою і пропонував дівчатам та молодим жінкам підвезти їх додому. Завозив у лісосмугу, душив їхнім власним одягом, потім ґвалтував трупи. Перш ніж його викрили, він за півтора року встиг задушити шістьох жінок різного віку. Визнаний осудним попри медичний діагноз, але, за неофіційними даними, помер раніше, ніж виконали смертний вирок.

Це лише та інформація, що її оприлюднили в різний час. Невже про маніяка зі студмістечка ми теж дізнаємося років за десять, коли його нарешті випадково спіймають?

5

– Ти хочеш, щоб я дозволив це надрукувати? – Чечель відсунув від себе аркуш із текстом.

– Інформація цілком певна. Я навіть прізвища знаю.

– Не в тому річ. Інформації, по-перше, замало. До того ж ти, кореспондент відділу культури…

– Усе викладене цікавить насамперед мене. І поганий із мене журналіст, якщо я не скористаюся з цього всього. Хоч до якого відділу я там тепер приписаний.

– А навіщо? Ну, чому ми це повинні публікувати?

– Гарячий матеріал, заголовок буде на першій шпальті. Це ж так задумано. Я викликаю вогонь на себе, свідомо провокую ментів, щоб вони почали з нами контактувати. Після отакої публікації вони вже не відкараскаються. Ми матимемо формальний привід звернутися до органів. Спочатку по коментарі. А потім нехай інформують читачів про те, як іде слідство. По змозі, звичайно. Звернемося до кваліфікованого психіатра – він щось скаже… Я хочу мати право втручатися в цю справу, адже якоюсь мірою я причетний до неї і мушу знати, чим усе скінчиться. От-от розпочнеться передплата, газету читатимуть. А це теж важливо!

– Добре, стратегу. – Чечель знову перебіг очима текст. – Закиди на адресу міліції дуже різкі. Виправ. Пом’якши їх. Особисто я не проти… Тільки гляди – з відділу культури я тебе не переведу. Щоб скарг не було на твою кепську роботу… І взагалі – гляди мені!.. Ти вже один раз навчений, тож доведи мені це.

Загальний зошит 1

Кілька причин змусили мене взятися за перо і написати про все, що трапилося зі мною.

По-перше, я відчуваю нездоланну потребу виговоритися, а що вголос говорити не можу, бо суспільство, на яке мені начхати, і єдина людина, яку я ніжно люблю, не готові мене зрозуміти й пробачити мої провини, то довіряю свої думки звичайному загальному зошитові в клітинку. По-друге, якщо хтось колись прочитає мої нотатки, то зрозуміє, що я не вбивав, а страчував тих, хто порушив найсвятіші в світі закони моралі, хто насміхався з самого поняття Кохання. Чи маю я право страчувати, запитаєте ви? А ті, хто засуджує на смерть, сидячи в суддівських кріслах, хіба безгрішні? Не судіть, щоб і вас не судили, – ось мудрість. І коли є на світі люди, які вважають, ніби мають право засуджувати на смерть або милувати, то чим я гірший від людей, що виконують вироки, очищуючи світ від скверни? І, по-третє, я помітив: коли я пишу – не важливо що! – мені легше зосереджуватися, впорядковувати свої думки.

А мені тепер саме цього й треба.

Чи можна сказати, що все почалося тоді, коли я зустрів Валентину – ту, яка стала мені за дружину і спить оце безжурним сном? Якщо так, то, виходить, вона мимоволі спричинилася до тих жахливих подій останніх місяців. А це неправда. Скоріш вона своєю появою в моєму житті відкрила мені очі на світ. Я зрозумів, яка мерзота нас оточує, і побачив єдину можливість боротися з нею.