Богдан Мостіпан - Молот Чудовиськ: Кіготь Темряви, Богдан Мостіпан

Поступово мисливці стали наближатися до лісу. Він виглядав як зазвичай, нічим особливо не відрізняючись від інших. Погода стояла гарна, дув прохолодний вітерець. Поступово вечоріло, і в небі виднівся захід сонця. До лісу залишалося зовсім небагато. Поки мисливці під'їжджали до нього, між ними зав'язалася розмова.
 

А ось, схоже, і той ліс, про який нам розповідали, - сказав Бетфорд, придивившись. Він був злегка насторожений, як і всі інші мисливці.

Поруч із лісом розташовувалося пшеничне поле, де раніше збирали врожай тутешні жителі. Але тепер, коли в окрузі завелося Лихо, до цього лісу і на поля ніхто не заходив. Лише зрідка повз ліс проїжджали самотні подорожні. Поки вони не заглиблювалися в гущавину, їм не загрожувала велика небезпека. Однак варто було тільки підійти ближче, як злісний дух виходив на полювання.

Опинившись перед лісом, Бетфорд змахнув рукою, давши зрозуміти всім членам загону, що потрібно зупинитися. Ті призупинили своїх коней. Тварини поки що поводилися спокійно, не відчуваючи страху чи тривоги.

- Так, і що тепер? - запитав Джилліан, глянувши спершу на Бетфорда, а потім на доріжку, що вела до лісу. Стежку оточували ялинові дерева, а здалеку чулося каркання ворон.

- Усі готові? - запитав Бетфорд, звертаючись до членів свого загону.

У цей час Евеліна, перебуваючи верхи на своєму коні неподалік від Реніфата, мовчала. Фоллар був насторожений і відчував невелику тривогу. Воно й не дивно - полювання обіцяло бути дійсно серйозним і, що не менш важливо, небезпечним.

- Я готовий, - відповів Реніфат першим. Його голос був досить рішучим. Відтоді як він самотужки здолав некроманта Моріона, він став більше вірити в себе.

- Давайте покажемо цьому упирю, де його місце, - сказав Джилліан. Він був зібраний і зосереджений.

- Так, готовий, - сказав Кліффорд. Він, як і завжди, був зосереджений на справі більше за інших, зібраний і рішучий.

- Якщо ви готові, хлопці, то я теж! - вигукнув Фоллар. Він мав намір убити Лихо будь-що-будь. Після того разу, коли його скалічив величезний ведмідь-перевертень, Кліффорд навчив його кількох прийомів, а заодно навчив, як правильно захищатися. Тому Фоллар був упевнений у собі більше, ніж раніше. Попри це, він усе ще боявся.

- Я була готова ще тоді, коли ми тільки почали їхати сюди, - усміхнулася Евеліна. - Давайте задамо трепку цьому духу!

- Радий бачити у вас такий бойовий настрій, хлопці, - сказав Бетфорд. - Перш ніж ми вирушимо до лісу, потрібно перевірити, чи все спорядження в нас із собою: бомби, олії, точила?

- Так, усе є, - сказав Реніфат.

Зі свого боку кожен із мисливців відповів за себе. Всі вони були готові до майбутньої сутички з чудовиськом.

- У такому разі наносьте масла на свої клинки, - сказав Бетфорд.

Він спішився, потім дістав зі свого підсумка пляшечку з протидіючою олією, відкоркував її і наніс вміст на меч. Лезо меча набуло темно-коричневого кольору і немов заграло в променях призахідного сонця. Слідом за Бетфордом усі інші мисливці зробили те ж саме. Вони перевірили наявність бомб, що розсіюють імлу, розташованих у їхніх підсумках, потім знову сіли на коней і помчали в бік лісу. Кліффорд і Бетфорд вели свій загін.

Проїжджаючи вздовж стежки, мисливці заїхали в ліс. Усередині він мав цілком звичайний вигляд: співали птахи, каркали ворони, по гілках дерев скакали білки. Словом, нічого незвичайного, що могло б віщувати біду. Мисливці стали заглиблюватися в гущавину, просуваючись лісовою стежкою.

Як раптом... У повітрі повисло відчуття тривоги й небезпеки, немов от-от із-за кущів вискочить чудовисько й розірве мисливців на шматки. Однак усе залишалося тихо. Вони одразу зрозуміли, що щось не так. Звичне середовище наче змінилося: їх огорнуло відчуття тривоги й зневіри, а потім почало накочуватися щось страшне - страх самого життя.

Їхні обличчя змінилися. У Фоллара почали тремтіти руки й ноги, ніби в зимову пору. Джилліан не міг знайти собі місця, постійно озираючись на всі боки. Донедавна зібраний і рішучий Бетфорд раптом відчув страх і розгубленість, він не знав, що робити далі.

- Що... Що відбувається?! - вигукнув Бетфорд, зупинивши свого коня і спантеличено дивлячись на товаришів.

Кліффорд теж відчував ті самі почуття, що й інші. Здавалося, він повернувся на п'ятнадцять років назад, у той час, коли воював із Бетфордом, коли був ще молодим, ледве вміючи тримати меч. Його рішучість і зібраність у мить похитнулися.

- Мати... - пробурмотів Кліффорд. - Це злі чари Лиха... Беріть себе в руки, ну ж бо! - крикнув він, але найстрашнішим було те, що його голос тремтів і звучав набагато менш упевнено, ніж зазвичай.

- Друзі, що, матір вашу, відбувається?! - злякано вигукнув Джилліан. - У мене таке відчуття, ніби нас усіх зараз переб'ють!

Реніфат дивився на спантеличені обличчя мисливців і не міг зрозуміти, що відбувається. Його руки тремтіли, він ледь тримав поводи, серце забилося в прискореному ритмі, ніби наближалася неминуча катастрофа. Від цього його обличчя зблідло.

У цей час Евеліна намагалася взяти себе в руки. Її пробрав страх до самих кісток, як і всіх. Вона немов знову стала маленькою дівчинкою, якою опікувався люблячий батько. Він був її опорою, силою, за якою вона могла сховатися, сховавшись за широкими плечима і міцною спиною командира.

Раптом Реніфат побачив, як зблизька, праворуч, з боків дерев став виднітися темний масивний силует. У небі пролетіла зграя воронів, знаменуючи собою наближення загрози. Раптово, на подив усіх мисливців, на дорогу вискочив великий упир. Він належав до родини вампірів, однак, на відміну від них, керувався переважно інстинктами, аніж розумом і самосвідомістю. Він був величезним, волохатим, зовні нагадував вовколака, з довгими пазурами та масивними іклами. Його очі світилися багряним світлом, з пащі стікала слина. Судячи з усього, упир сильно зголоднів, і, на його щастя, вечеря сама завітала в цей темний ліс.