Зірка Захаровна Мензатюк - Ангел Золоте Волосся, Зірка Захаровна Мензатюк

- Чому стоїть знак питання? - відірвався від телевізора він. - Та тому, що вчені мають сумнів. Одні відносять ікону до новгородського малярства, а інші вважають, що вона створена в Києві, тобто це київське письмо. Іди знай, як воно насправді. Може, колись дослідять.

- Якщо ікона київська або новгородська, то чого написано: “Петербург”?

Тато з досадою відвів очі від екрана. Транслювали футбольний матч, і нападаючий "Динамо" щойно ледь не забив гол.

- Чого, чого! Сама б догадалася. Бо ікону вивезли з Києва, вона зберігається в Петербурзі. Ікони - то великі мандрівники, їх не раз перевозили з міста в місто... Ох, кутовий...

- А що значить “паволока, левкас, темпера” ? - не вгавала Галя.

- Ти могла б подивитися в словнику. Ці слова показують, в якій техніці виконано ікону. Вона мальована на дошці, - як правило, брали липові дошки, добре висушені, вистояні, щоб готова ікона не тріскалася і не жолобилася. На дошку наклеювали тонку тканину, щоб краще трималася фарба. Тканина була дорога, найчастіше шовкова. В давнину її називали паволокою. Далі тканину заґрунтовували - наносили тонкий шар алебастру або крейди, змішаних з клеєм. Ця суміш і є левкасом. Вона служила основою для малювання. Фарби брали натуральні, з різних мінералів. Інших тоді не знали. Їх розтирали в найдрібніший порошок і змішували з яєчним жовтком. Така техніка називається темпера. До фарби додавали винний оцет і збагачену сріблом свячену воду, які консервували жовток, тому зображені лики краще зберігалися. Кажу “лики”, бо то в звичайної людини - лице, обличчя, а в святого на іконі - лик. Усе ясно?

- Ага,-хитнула голівкою Галя.

Добре, що тато в неї такий розумака. Він знав про все на світі, крім хіба що одного: як заробляти гроші. Так жартома говорила мама, і то була щира правда. Гроші в їхній хаті не водилися, на жаль.

Галя вернулася в свою кімнату, знову підсунула альбом під затишне світло настільної лампи, але все ще думала про тата. От якби він був банкіром, як батько Сабіни, її однокласниці! Він підвозив би Галю до школи на лискучому чорному джипі (хоч, може, й не підвозив би, бо школа он - з вікна видно, від будинку рукою подати, але Галі подобалось уявляти, що він підвозив). Заходив би з нею до класу - поважний, напахчений дорогими парфумами, костюм на ньому новесенький, з голочки, ще й напрасований до хрускоту. “Катерино Петрівно, - мовив би він учительці, - гадаю, ви не будете проти, якщо ми заберемо Галю за кілька днів до початку канікул? Розумієте, в нас квитки до Італії, і вже замовлений готель”. Катерина Петрівна, звичайно, проти, але не наважиться заперечити такому крутому батькові. Тож Галя, взявши тата під руку, велично вийде з класу, щоб летіти в Італію. Або на Кріт! Або в Париж! І клас заздро дивитиметься їй услід.

Одна біда: щоразу, коли Галя малювала собі цю солодку сценку, замість татусевих сірих очей і високого лоба з залисинами поставало чуже обличчя Сабіниного батька. Ніби її татусь не суміщався з шикарним костюмом і блискучою яскравою краваткою.

З альбомної сторінки на Галю дивився ангел. Дивився приязно і трошки сумовито, так само, як тоді, коли він сидів на підвіконні, підсвічений призахідним сонцем. “З тобою не все гаразд, дитинко", - мовби казали його розуміючі, співчутливі очі. За дев’ять століть він нітрохи не змінився. Таке ж ніжне, округле обличчя - ой ні, лик! Лик зі світлою шкірою; такі ж великі темно-карі очі, з яких променилася доброта. Давній художник зобразив його напрочуд вдало. Чи той художник бува не Алимпій! - мимохіть подумалося Галі. Вона не знала, в який саме час переносив її Ангел Золоте Волосся. Але це можна було визначити принаймні більш-менш точно. Дівчинка метнулася до книжкової шафи, вийняла довідник про Київ і знайшла в ньому час будівництва Успенського собору: 1073 -1089 роки. Далі відшукала дати життя і смерті засновників Києво-Печерської лаври преподобних Антонія і Феодосія. Вони померли невдовзі один за одним - перший 7 травня 1073, другий 4 травня 1074 року. Той нестрижений хлопчина-сирота, Остап, казав, що обидва десять літ як покійні. Значить, Галя бачила літо 1083 року або наступне за ним. Алимпій був на ту пору підлітком. Отже, ставши художником, він малював наприкінці ХІ - на початку ХІІ століття. Усе збігалося!

З вітальні залунала гучна музика. Перший тайм закінчився, і по телевізору показували рекламу. Скориставшись перервою, тато почалапав на кухню й забряжчав посудом. Напевно, намащував собі бутерброд, бо Галиним супом він, бідака, не наївся.

Хряснули вхідні двері - то прийшла мама. Галя мерщій побігла подати і їй не вельми вдалого кашосупу. Але мама не квапилася вечеряти. Вона дуже повільно - занадто повільно - роздягалася в передпокої. Нарешті зайшла на кухню й знеможено сіла край стола. Здається, вона не бачила ні Галі з татом, ні супу, який зварила доня.

- Лікарі радять робити операцію в Німеччині. На це потрібно тридцять тисяч євро, - холодним голосом сказала вона.

- Тридцять тисяч? - перепитав тато.

- Тридцять тисяч євро, - суворо глянула на нього мама.

- Лесю... Лесю Українку також оперували в Німеччині, - не до ладу згадав тато.

- Там найкраще медичне обладнання, вмілі хірурги, хороший догляд. Ми мусимо знайти ці гроші. Інакше Степанчик лишиться калічкою.

Тато сумно похилив голову. На відміну від Лесиного батька, він не мав маєтку в Колодяжному. Він взагалі не мав нічого, крім мізерної зарплати. Мама, до речі, теж. Проте вона була невблаганна.

- Ми мусимо знайти ці гроші, - повторила вона. - Навіть якщо доведеться продати квартиру.

8. ЧОРТ ІЗ ТИХОГО БОЛОТА

Не спалося, а ніч -

як море...

Хто написав ці слова? Здається, Тарас Шевченко. Йому теж не спалося від гірких-прегірких думок.

Галя переверталася з боку на бік, товклася, як домовик.

Невже до їхніх злигоднів додасться ще й продаж квартири? Де тоді жити? Вселитися до бабусі Віри в її однокімнатну? Там вони не помістяться, хіба що сидітимуть одне в одного на голові.

Чи їхня сім’я ще мало натерпілася? Боже, злізь

та подивися (як каже та ж бабуся Віра, коли їй дуже прикро).

Звичайно, Степанчика треба рятувати. Щоб він одужав, щоб бігав, сміявся, тупотів, як сто слонів, здоровими ніжками, як то бувало раніше. Гарно тоді