Зірка Захаровна Мензатюк - Ангел Золоте Волосся, Зірка Захаровна Мензатюк

А від ласкавих, розважливих слів вона не вміла боронитися. Враз відчула себе малою й самотньою, в горлі прикро зашкребло, і по щоці, на Галин сором, поповзла сльоза.

- Тихо, тихо, не треба плакати, - Катерина Петрівна легенько обняла її, пригладила волосся (коси в Галі чомусь виходять кострубаті, коли вона заплітає їх сама).

Голосно схлипнувши, дівчинка уткнулася лицем у вчительчині груди. Катерина Петрівна гладила їй голівку й говорила, говорила щось тихе, ласкаве, і Галя раптом збагнула, що не почуває до вчительки неприязні. Звичайно, вона не така, як Наталя Василівна, - не струнка, не молода, не сміхотлива. І все ж Галя даремно її незлюбила. Саме так: вона незлюбила Катерину Петрівну з першого дня, відколи та прийшла до них у клас. І відповідно поводилася: бувала з учителькою нечемною, копилила губи на кожне зауваження, - на зароблене зауваження, треба чесно визнати. Відверто кажучи, Галя грала вчительці на нервах (так говорить бабуся Віра, коли Галя занадто вперта: “Ти граєш мені на нервах!”).

Шморгнувши носом, дівчинка витерла долонями мокрі щоки.

- Забери щоденник, - миролюбно додала Катерина Петрівна.

Галя здивовано глянула на вчительку. Отже, зауваження не буде? Сховавши щоденник, повільно застібнула рюкзачок, ще повільніше вдягла його на плечі. Вона не могла просто так піти собі. Не могла не відповісти на щирість.

- Вибачте, що я не слухала на уроці, - ледь чутно мовила дівчинка, почервонівши, немов мак.

7. ТРИДЦЯТЬ ТИСЯЧ

Галя обтрусила мокру курточку, розклала парасольку, щоб просохла, та зайшла до своєї кімнати. За вікном пливли, зачіпаючись за верхівки тополь, важкі дощові хмари.

Ангела знову не було. Після того єдиного разу він більше не з’являвся. Звичайно, чого б мав з’являтися день при дні? Забагато честі. І все ж Галя відчула розчарування. Вона мала до нього цілу купу питань. Про Степанчика, про... життя. Та що казати! Він навіть не встиг розповісти їй про своє ім’я! Показав їй хлопця, що хотів малювати, але при чому тут його чудове ім’я Ангел Золоте Волосся? Мабуть, Галя про це вже ніколи не дізнається.

Вона зробила домашні завдання, - зробила старанно, навіть математику. Досить легко впоралася з задачею, а в прикладах, здається, наплутала з нулями. Ото треба було слухати на уроці Катерину Петрівну, а не ловити ґав.

Потім заходилася варити вечерю. Відколи Степанчик у лікарні, Галя багато чого навчилася. Вона вже чистила картоплю, майже не ранячи пальців, уміла смажити яєчню і навіть пекти яблучні млинці. Якщо яблука були хороші, з легкою кислинкою, а млинці не підгоряли на сковорідці, то вдавалися дуже смачні. Особливо коли додати побільше кориці. Галя любила її пряний, солодкуватий запах.

Але млинці вона недавно пекла. Тому сьогодні хай буде суп. Почистивши картоплю і трохи прив’ялу морквину, Галя залила їх водою і поставила на плиту. Сипнула в каструлю гречаної крупи, заправила підсмаженою цибулькою - от і готово.

Попрасувала собі на завтра кофтинку. Цього також мусила навчитися, відколи мама весь час зі Степанчиком. А далі сіла біля вікна. Степанчик не йшов їй із думок. Він, звичайно, бешкетник і ще той фрукт: ламав і виписував Галині фломастери, в шкільній читанці на портретах письменників домальовував ріжки, заважав учити уроки та й просто пхинькав і вимагав уваги. Але бував і чудовий час. Вечорами вони гралися: Степанчик тікав, Галя його ловила, і вони бігали з кімнати до кухні, з кухні до вітальні, при цьому реготали, верещали й тупотіли, як сто слонів. Так мама казала: “Пожалійте сусідів! Ви тупочете, як сто слонів!” А тепер у хаті тихо, мов у вусі. Та якби ж воно тільки тихо, а то раз у раз в одному або в другому кутку щось потріскувало, порипувало, від чого Галя злякано здригалася. Раніше вона не підозрювала, що коли вдома нікого нема, їхня домівка стає такою незатишною.

Вернувся з роботи тато, і Галя метнулася подавати вечерю. Насипала в тарілки супу, що чомусь став кашею, в якій рябіли нерівні шматки картоплі і кружальця моркви. Суп явно не вдався, але тато їв і прихвалював. Мабуть, дуже зголоднів.

- О, я мало не забув. Бабуся Віра передала тобі гостинець, - сказав він, повечерявши. - Ця книжка тобі знадобиться, бо ти в нас, виявляється, історик!

Він вийняв з кулька альбом “Мистецтво Київської Русі” - дороге ошатне видання, яке Галі давно подобалося. Бабусі його подарували на роботі, коли вона виходила на пенсію. Галя любила його розглядати, особливо фотографії старовинних коштовностей: браслети, персні, важкі сережки-колти, які чіпляли не до вух, а до шапочок. А найдужче їй подобалися золоті намиста-барми і корони з перегородчастої емалі з зображеннями Богородиці, птахів-сиринів та інших дивовиж. Роздивляючись, Галя уявляла себе київською князівною, подумки приміряла прикраси: ось ця діадема якраз на її голову! Ось це намисто було б їй до лиця!

Забравши дарунок до своєї кімнати, Галя зручненько вмостилася за письмовим столом, ввімкнула настільну лампу й розкрила альбом ближче до кінця, де містилися фотографії прикрас. Тільки що це? Її аж обсипало морозом. З розкритого альбому на неї глянув Ангел Золоте Волосся! То був його портрет. Чи, точніше, ікона. Про що свідчив і підпис: “Архангел Гавриїл (Ангел Золоте Волосся)”.

Так ось чого ангел видався їй знайомим! Галя бачила його на репродукції в альбомі, і старовинна ікона відбилася в якомусь куточку пам’яті. Але чому ангела названо архангелом Гавриїлом? Можна подумати, ніби в нього два імені.

Галя пригадала їхню зустріч і розмову. “Моє ім’я нічого тобі не скаже...” Отже, їх справді нього два. Про архангела Гавриїла Галя дещо пам’ятала. Він благовістив Діві Марії про народження Божого Сина. Проте друге його ім’я - Ангел Золоте Волосся - їй подобалося більше. Воно личило йому, білявому й світлолицьому.

Дівчинка знову перечитала підпис. “Ікона новгородського письма (?) ХІІ ст. Дошка, паволока, левкас, темпера. Петербург. Державний Російський музей.

Напевно, підпис склав хтось дуже мудрий, бо що не слово, то й головоломка. Навіщо в ньому знак питання? Здавалося, ніби хтось питав: “Це ікона новгородського письма?” І Галя мала відповісти, так чи ні, а вона ж не знала.

ХІІ ст. - це зрозуміло. Ікону написано в дванадцятому столітті. Скільки ж воно - дев’ятсот років тому. Ого!

“Дошка.” Теж ясно. Дошку ж видно на краях ікони, де злущилася фарба.

А далі знову загадка: паволока, левкас, темпера. Галя не знала, що означали ці слова. Повагавшись,