Юлия - Тіні старого лісу, Юлия

Розділ VIII

Від першого випробовування пройшло досить часу. Марина і далі продовжувала освоюватися в лісі та вже навіть потроху почала забувати про угоду з ним. Одного похмурого ранку, коли повітря було наповнене запахом дощу, дівчина вирушила до великого озера, яке знаходилося на околиці лісу. Вона багато чула про нього від бабусі й вирішила нарешті побачити його на власні очі.

Озеро було старе, темне і загадкове. Його поверхня ніби поглинала кожен промінь світла. Коли Марина підійшла ближче, воно зустріло її тихим плескотом хвиль. Вода була гладкою, мов скло, і не відображала в собі ні неба, ні дерев. Дівчина зупинилася біля берега і почала вдивлятися у глибину озера. І тут вона побачила, як під поверхнею щось почало рухатися.

З глибин, тихо розсікаючи воду, виплив водяник. Його тіло зовні було схоже на людське, лише шкіра мала зеленуватий відтінок. Мокре та довге волосся спадало на його широкі плечі; холодні й проникливі, як глибина озера, очі світилися небесно-блакитним кольором. Від його погляду у Марини мурахи побігли по шкірі.

— Вітаю тебе, онучко хранительки лісу, – тихим і пекучим голосом мовив водяник. – Нарешті ліс привів тебе до мене. Ти знаєш, чого від тебе хоче озеро?

— Ні, – відповіла Марина, стоячи нерухомо біля води.

Водяник підплив ближче і дівчина могла бачити на його тілі дивні різьблені знаки, схожі на руни, що світилися синюватим світлом. Він зупинився біля самого берега, його голос змінився, став серйозним і глибоким.

— Озеро зберігає багато таємниць і для кожної з них є своя ціна. Ти хочеш стати частиною лісу, але не зможеш до кінця зрозуміти його, поки не пізнаєш глибини води. Спустить до таємних надр озера і знайди там те, що належить лісу. Але памʼятай: вода завжди забирає частину того, хто в неї входить.

Марина розуміла, що цей шлях буде непростим. Ліс вже забрав у неї частину молодості й тепер вона була готова до нових жертв. Без жодного слова дівчина ступила у воду. Озеро миттєво охопило її й потягнуло до потаємних глибин. 

Вода була темною і густою, мов чорнило. Вона обвивала дівчину з усіх сторін і не давала піднятися вгору. Марина рухалася вниз, слідуючи за якимось незримим покликом, доки не досягла дна. Серед густого коріння водоростей вона побачила камʼяний амулет, який випромінював мʼяке світло. Це і був символ, який належав лісу. Це те втрачене кільце звʼязку між лісовими та водяними духами.

Марина потягнулася до амулету, але відчула, як щось невидиме хапає її за руку. Ніби саме озеро чіплялося за неї і не хотіла її відпускати.  Тоді дівчина зрозуміла: щоб вийти на поверхню, вона повинна залишити частину себе тут, у воді. Вибору у неї не було.

Стиснувши амулет у руках, Марина відчула, як щось в ній змінюється – частина її колишньої енергії покидала її. Вода забрала її силу та легкість. Дівчина відчула важкість у серці, але не втратила рішучості. З усіх сил долаючи тягар води, вона дісталася поверхні.

— Ти зробила те, на що здатні не всі, – мовив водяник, побачивши Марину. – Тепер амулет – твоя частина звʼязку між водою та землею. Одягни його на руку і ніколи не знімай. 

Після цього він зник у глибині озера. Дівчина стояла на березі і відчувала, як холод озера проникає в її серце. Вона знала, що тепер її життя ще глибше повʼязане з цим місцем. Вона чітко усвідомлювала, що ці випробовування поступово змінюють її, перетворюючи на щось нове, на якусь невідому їй досі частину цього світу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍