Юлия - Тіні старого лісу, Юлия

Розділ IX

Після зустрічі з водяником і отримання амулета, Марина почала ще краще розуміти та відчувати ліс. Вона чула його шепіт, бачила приховані стежки та розуміла знаки, які їй посилали дерева та духи. Та ліс ще не вважав її своєю повноцінною частиною. Попереду було третє випробування – найважче.

Воно прийшло так само несподівано, як і два попередніх. Цього разу до нього дівчину привів сильний вітер, який піднявся раптово і без попередження. Він штовхав її вперед, ніби щось незриме вимагало негайних дій. Гілля дерев гнулося до самої землі й, здавалося, що і сам ліс тріпотів у тривозі. 

Коли Марина дісталася до старої галявини, покритої мохом і опалим листям, побачила посеред неї низьку згорблену постать, одягнену у чорний плащ, що тягнувся по землі. Це була Чаклунка, яку ліс приховував довгі роки.

— Марино, – її голос був хрипким і напруженим, – ти вже пройшла багато чого і зараз маєш зробити останній крок. Але попереджаю, що це буде найважче випробування. Щоб стати частиною лісу, ти маєш позбутися дечого назавжди.

Марина підійшла ближче, відчуваючи тиск невидимої сили. Вона бачила в очах Чаклунки щось більше, ніж просто мудрість. Це було бездонне розуміння і знання про всі речі, які ліс ховав у собі.

— Що я повинна зробити? – запитала вона, відчуваючи, як вітер починає поволі стихати, а повітря навколо стає густим і важким.

Чаклунка поглянула на неї з сумішшю жалю та суворості.

— Ліс вимагає, щоб ти принесла йому найцінніше – свою памʼять про минуле. Ти повинна забути, ким була раніше. Забути життя, яке було у тебе до цього лісу; своє дитинство, родину, друзів. Лише так ти зможеш стати його повноцінною частиною, залишивши позаду все, що не належить йому.

Дівчина не могла повірити власним вухам.

— Забути все? – її голос підступно затремтів. – Мою бабусю, мій дім, моє життя? Як я можу це зробити?

Чаклунка підійшла ближче і поклала руку на плече дівчини. Її пальці були холодними та шорсткими, мов кора дерева.

— Це – єдине, чого вимагає ліс. Ти більше не будеш людиною, ти назавжди станеш частиною його магії. Це нелегко, але це необхідно зробити. Ти повинна обрати: залишитися такою, як є, і втратити все, що тобі дав ліс, або віддати своє минуле і прийняти його повністю.

Марина мовчала, дивлячись на холодну землю під ногами. Її серце рвалося на шматки. Вона згадала бабусині історії; дні, проведені в їхньому домі; спокійні вечори, коли вони разом сиділи біля вогнища. Вона вже втратила так багато. Але чи готова вона віддати це все остаточно?

— А якщо я відмовлюся? – ледь чутно запитала вона.

— Тоді ліс відкине тебе. Ти не зможеш більше тут жити. Духи лісу забудуть тебе і ти забудеш їх. Ти повернешся до свого старого життя, але і воно буде чужим для тебе та порожнім. Вибір за тобою.

Марина затремтіла від холодного вітру, що знову піднявся. Здавалося, що сам ліс хотів підштовхнути її до рішення. Стоячи перед неймовірно важким вибором, вона відчувала, як її спогади починають стиратися, а лісовий шепіт стає голоснішим, замінюючи все, що було раніше. 

Дівчина вже була готова віддати своє минуле, коли раптом повітря навколо неї наповнилося якоюсь дивною енергією. Вітер знову затих і з туману вийшла постать, яка мала вплив на цю неймовірну силу лісу. Це була стара Відьма, яку Марина зустрічала раніше, під час першого випробування.

— Зупинись! – голос Відьми був різким і владним.

Вона підійшла ближче і змахнула рукою, ніби розрізаючи невидимі нитки, які звʼязували Марину з лісом. Чаклунка, що стояла поруч, здивовано відступила, відчувши, як її магія слабне під впливом Відьми.

— Ти втручаєшся у волю лісу, стара! – сердито прошипіла вона і її очі спалахнули холодним блиском. – Марина вибрала свою долю і ніхто не повинен заважати здійснитися тому, що має бути.

Відьма обернулася до Чаклунки, її обличчя було спокійним, а в очах світився досвід віків.

— Ліс мудрий, але навіть він не бачить усіх шляхів. Ця дівчина – особлива. Вона не повинна стати лише частиною лісу, забувши про свій людський шлях. Її доля інша.

Марина мовчки стояла між ними й не розуміла, що відбувається. Чому Відьма втручається у її вибір? Яка її доля?

— Чому? – тихо запитала вона, пильно вдивляючись очима в старе обличчя. – Чому ти не дозволяєш мені завершити випробування? Я вже стільки пройшла. Невже то все було даремно?

— Ти хочеш віддати своє минуле, але не розумієш, наскільки це цінно, – з легкою ноткою співчуття у голосі почала Відьма. - Ти не тільки людина. Ти та, хто може стати провідником між світом людей і лісу. Якщо ти забудеш своє людське життя, цей звʼязок зруйнується. Але ліс потребує такого провідника – того, хто розуміє обидва світи.

Чаклунка спохмурніла, але не наважилася сперечатися з Відьмою. Її голос став холодним і вже не таким впевненим, як раніше.

— І що ти пропонуєш? Залишити її з цими марними спогадами? Вона не зможе впоратися з магією лісу, якщо буде привʼязана до свого минулого.

Відьма посміхнулася. В цій усмішці було щось загадкове, майже пророче.

— Я пропоную інше. Не віддавати все своє минуле, а стати мостом між двома світами. Ліс може мати частину її сили, але не всю. Марина буде зберігати памʼять про минуле, про світ людей, але водночас отримає і магічний дар. Це дасть їй можливість служити людям та лісу, не втрачаючи себе.

— Але як це можливо? – тепер вже Марина запитала Відьму. – Як я можу бути й частиною лісу, і залишатися людиною одночасно?

— Це рідкісна доля, – відповіла Відьма, уважно вдивляючись в очі дівчини. – Вона дається не кожному, але ти – особлива. Ти вже пройшла важкі випробування і показала, що можеш бути частиною цього світу. Твоє серце залишилось чистим, навіть коли ти зіткнулася з темрявою. Саме тому ти і повинна стати провідником.

Відьма підняла руку і навколо Марини почала сяяти легка блакитна аура, яка поступово обвивала її тіло. Лісові духи, які раніше були мовчазними, тепер зʼявилися у повітрі у вигляді прозорих фігур, що кружляли навколо дівчини, шепочучи свої заклинання.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍