Юлия - Тіні старого лісу, Юлия

Розділ VII

Наступні кілька днів після зустрічі з лісовиками виявилися для Марини спокійними зовні, але напруженими всередині. Вона відчувала, що ліс приглядається до неї та чекає слушної нагоди, щоб її перевірити. І цей день настав. Марина сиділа біля джерела і задумливо перекладала камінці з місця на місце. Вона згадувала бабусю і сумно зітхала. Несподівано повітря стало холодним, а з гущавини виповз густий туман, який почав швидко огортати землю.

Марина підвелася і направилася до своєї хижки, та стежка, що вела до неї, почала розчинятися перед її очима. Дівчина продовжувала йти, намагаючись знайти знайомі місця. Проте з кожним кроком вона все більше занурювалась в хащі, де дерева ставали дедалі вищими й густішими. Ліс напружено мовчав. Здавалося, він навмисне вів її кудись. Марина відчувала поруч якусь невидиму силу, що наближалася до неї, мов холодний подих небезпеки.

Нарешті дівчина побачила перед собою галявину, залиту місячним світлом. Посеред неї височів старий дуб із розлогим гіллям, що тягнулося майже до зірок. Довкола м’яким килимом стелилася трава, на якій іскрилися краплі роси. Все це виглядало так, ніби галявина була частиною іншого, прихованого світу.

Марина почала оглядатися довкола і раптом побачила перед собою постать старої жінки, яка сиділа на корені дуба. Її худорляве тіло було загорнуте в темний плащ із поношеного сукна, а довге сиве волосся, мов срібні нитки, спадало хвилями на плечі. Її обличчя було вкрите тонкими зморшками, але в очах світилася молодість. Її погляд, глибокий та проникливий, був сповнений таємниць та чарів.

— Заблукала, дівчино? – хриплуватим голосом промовила Відьма. – Ліс випробовує тебе. Чи готова ти пізнати його істинну сутність?

Марина дивилася на Відьму з хвилюванням, але без страху. Вона розуміла, що ця зустріч геть не випадкова. Неспроста ліс привів її до цієї жінки.

— Якщо це випробування, то я готова, – відповіла вона, дивлячись Відьмі просто в очі. – Що я маю зробити?

Стара посміхнулася, показавши свої зуби, і піднялася на ноги, спираючись на криву палицю.

— Завдання буде простим, але небезпечним. Глибоко в землі, під корінням цього дуба живе те, що ліс не показує своїм обранцям просто так. Ти маєш спуститися туди й зустрітися з його таємницею. Але май на увазі: не кожен, хто заходить туди, повертається назад.

  Марина навіть не встигла нічого відповісти, як відчула, що земля під ногами почала рухатися. Дуб, під яким стояла Відьма, здавалося почав дихати, а його коріння почало повільно розходитися, відкриваючи темний вхід під землю.

— Що я маю там знайти? – запитала дівчина, відчуваючи, як по спині пробіг холодок.

— Ти знайдеш те, що шукаєш, але і втратиш те, чого не готова втратити, – єхидно відповіла Відьма. -– Ліс не дає нічого даремно. То як, готова, дівчинко?

Марина знала, що це момент, коли потрібно діяти, коли зворотного шляху вже немає. Вона зібрала докупи всю свою сміливість і ступила до темного проходу під дубом. Крок за кроком дівчина зникла під землею.

Хід був вузьким і темним, коріння дерев тісно сплітало стіни. Повітря тут було вологим і важким, кожен подих відлунював Марині у вухах. Вона йшла повільно, доки не дісталася до великої підземної печери, освітленої дивним зеленим світлом, що, здавалося, лилося зі стелі. У центрі печери стояла камʼяна чаша, наповнена темною, майже чорною водою, а поруч – старе потемніле дзеркало в деревʼяній оправі з витонченими різьбленнями у вигляді змій і коріння дерев.

Марина обережно наблизилася до чаші й зазирнула в неї. У воді вона побачила власне відображення. Її обличчя було молоде, злегка стомлене, але сповнене сил. Її очі, кольору лісового озера, випромінювали впевненість та енергію.

Зненацька з боків чаші спалахнули символи, вода затихла, натомість дзеркало, що стояло поруч, почало мерехтіти. Десь далеко в глибині його сріблястої поверхні дівчина знову побачила себе, яке якусь іншу, не таку, якою вона була зараз. Це була значно старша Марина, з густою мережкою зморшок на обличчі, з очима, сповненими мудрості та глибини. Вона стояла одна серед нічної галявини й пильно вдивлялася в темряву.

— Невже це – моє майбутнє, – подумала дівчина.

Тієї миті невідомий голос з темряви прошепотів:

— Прийми втрату. Пройди шлях до кінця, або залишайся тут між відображеннями.

Марина розуміла, що вибору у неї немає. Вона чітко усвідомлювала, що дзеркало показувало їй те, що ліс візьме її молодість, як частину угоди за його таємниці. Від цього розуміння їй стало сумно і дещо навіть шкода себе. Та водночас Марина відчула в собі силу та рішучість, якої не знала раніше. Вона збагнула, що отримала можливість стати частиною лісу по-справжньому й іншої нагоди вже не буде. Прийнявши це, вона зробила крок і торкнулася дзеркала. Воно відразу поглинуло її тіло, мов туман. Дівчину накрила темрява, та вже за мить вона відкрила очі й побачила, що стоїть на лісовій галявині, де на неї все ще чекала стара Відьма.

— Що ж, ти впоралась з першим випробуванням, – сказала вона, помітивши дівчину. – Та це лише початок. Головне ще чекає на тебе попереду.

Після цих слів Відьма зникла. Марина залишилася сама. Вона відчувала, що щось у ній змінилося: наче частина її вже пройшла довгий шлях і вона тепер знала більше, ніж донині. Тепер вона знала, що її звʼязок з лісом став ще глибшим, але за це доведеться заплатити високу ціну.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍