Юлия - Тіні старого лісу, Юлия

Розділ VI

Час минав. Марина повністю освоїлася в лісі та у своїй новій хаті. Її життя було безтурботним та рівномірним, мов поверхня озера в безвітряний сонячний день. Та дуже скоро все змінилося. 

Одного тихого вечора, коли ліс був оповитий легким туманом, а сонце повільно згасало за деревами, дівчина шукала рідкісні трави біля старого дуба. Довкола було на диво спокійно, але в повітрі витала якась невловима присутність.

Раптом Марина відчула, як щось змінилося; тіней довкола неї стало більше і вони почали рухатися. З гущавини почали проявлятися силуети – невисокі фігури, обличчя яких були майже невидимі, бо їх вкривали густі бороди з моху та волосся з гілля та листя. Їхні очі світилися ледь помітним зеленим світлом, а тіла здавалися частиною дерев. Вони були зігнуті, мов старі дуби, та покриті корою і корінням.

Дівчина застигла на місці. І хоч серце її билося прискорено, вона не відчувала страху – лише легкий трепет перед чимось давнім і могутнім. Марина розуміла, що це були лісовики – стародавні духи лісу, хранителі його таємниць.

Один із них, трохи вищий за інших, ступив ближче. Його голос пролунав тихо, але водночас глибоко, ніби вітер пролетів серед гілля:

— Ми давно спостерігаємо за тобою і бачимо, що ти не схожа на інших гостей лісу. Нащо ти прийшла в наш дім?

Марина зібрала всю свою сміливість і відповіла, намагаючись зробити голос впевненим:

— Я – онука бабусі, якій була відкрита таємниця цього лісу. Вона берегла її до кінця життя, а тепер настала моя черга.

Лісовики переглянулися між собою. Їхні рухи були неквапливі, як повільне погойдування дерев. Вони мовчали кілька хвилин, ніби обговорювали почуте без слів. Тоді той, хто стояв попереду, знову заговорив:

— Ми памʼятаємо твою бабусю. Вона дала клятву перед лісом і виконала своє призначення. А що ти тут шукаєш?

— Я не шукаю нічого, крім місця в цьому лісі, – відповіла Марина, злегка опустивши голову в знак поваги. – Я хочу стати його частиною, як це зробила вона.

Лісовик нахилився ближче. Тепер його обличчя було майже поруч і дівчина могла роздивитися всі зморшки на ньому. Його голос став тихішим, але гострішим:

— Ліс не приймає будь-кого. Він знає, хто є хто. Він випробовує і перевіряє тих, хто хоче жити з ним. Твоя душа буде випробувана, як колись була випробувана твоя бабуся. Чи готова ти до цього?

Марина на мить задумалася, відчуваючи вагу цих слів. Вона знала, що ліс приховує більше, ніж може здатися на перший погляд. Він може бути суворим і безжальним до тих, хто не знає його законів. Але вона також знала і те, що без цього випробування не зможе жити тут далі. Глибоко вдихнувши, вона підвела погляд і впевнено відповіла:

— Я готова прийняти все, що дасть мені ліс і відпустити все, що він у мене забере.

Лісовики знову переглянулися між собою. Той, що говорив, нахилив голову в знак згоди.

— Добре, Марино. Відтепер твоя доля назавжди сплетена з лісом. Ти станеш його частиною, якщо витримаєш. Але памʼятай: ліс завжди бере своє. Побачимо, що він забере в тебе.

Після цих слів лісовики ніби розчинилися в тумані. Тільки тихий шепіт залишився позаду них. Марина стояла сама серед лісу, розуміючи, що щойно перетнула межу, після якої її життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍