Юлия - Тіні старого лісу, Юлия

Розділ V

Після того, як зникла бабуся, Марина довго не могла прийти до тями. Вона майже не виходила з дому і ні з ким не спілкувалася. Її серце залишилося там, у лісі. З кожним днем вона відчувала все сильніший поклик від дерев, глибоких тіней і шепоту вітру, що лунав із хащів. Спочатку вона поверталася до лісу лише вдень, намагаючись відшукати відповіді на тисячі запитань. Та що більше вона заходила в глиб, тим сильніше відчувала, що ліс не просто мовчить – він чекає.

Одного дня, коли сонце почало повільно схилятися до заходу, Марина стояла на краю села, вдивляючись у дерева, що починали зливатися з вечірньою темрявою. Вона відчувала холодок у повітрі, але цього разу він не лякав її. Якась невидима сила всередині неї, мов тихий голос, нашіптувала їй: “Пора”, і Марина дуже добре розуміла, про що йде мова.

Її рішення залишити село й оселитися в лісі було остаточним. Взявши лише найнеобхідніше – стару бабусину хустку, пляшку води та невеликий мішечок з їжею, вона вирушила до лісу. Її кроки були впевненими, хоча серце билося, мов скажене. Марина знала, що повороту назад більше не буде, але це не лякало її.

Перші дні життя у лісі були важкими, але Марина не падала духом. Перш за все вона побудувала собі невеликий прихисток із гілля та моху, який ховав її від дощів та холодних ночей. І хоча він був досить простим, навіть примітивним, проте непогано зберігав тепло і давав їй відчуття захищеності. 

Наступною задачею було розвести вогонь. Сирі гілки не хотіли займатися, а дрібні іскри гасли на вологій землі. Марина пробувала знову і знову, поки нарешті не знайшла сухий мох та кору. Щодня вона по кілька годин ходила лісом у пошуках сухих дров для багаття.

Згодом почала закінчуватися їжа. Дівчина згадала, як бабуся вчила її розпізнавати їстівні гриби та ягоди й заходилася використовувати ці знання на практиці.

І хоча майже щохвилини Марина зустрічалася з якимись новими викликами, кожен новий день приносив їй дивне відчуття єднання з лісом. Вона вже не почувалася тут зовсім чужою, але і своєю ще також не була.

Духи лісу спостерігали за дівчиною із тіней, але не наближалися до неї. Водяники співали їй свої загадкові пісні, коли вона підходила до водойм. Відьомські знаки іноді з’являлися перед нею на стовбурах дерев та на землі. Ліс уважно приглядався до неї, намагаючись зрозуміти, чи достойна вона пізнати його таємниці.

Одного дня Марина натрапила на старе джерело, вода якого мала цілющу силу. Дівчина присіла біля нього відпочити й помітила неподалік невелике житло, сховане серед гілля. Здалеку його майже не можна було помітити, адже воно повністю зливалося з природою. Стіни з деревʼяного бруса обросли мохом та дикою лозою. Сам будинок виглядав так, ніби виріс просто з землі. Марина не роздумуючи рушила до нього. Щось всередині неї підказувало, що відтепер це і буде її нова оселя.

Дах будинку був низький і вкритий густим шаром сіна і сухого листя, що робили його схожим на маленький пагорб. Двері були старими й грубими, зробленими з важких дощок, закріплених залізними кованими петлями з вигравіюваними на них дивними символами, які, ймовірно, слугували оберегами.

Всередині житло було скромним і теплим. Почорніли від часу стіни прикрашали висушені трави й звʼязки корінців.

— Саме такі бабуся використовувала для зцілення хворих, – промайнула думка в голові Марини.

У кутку стояв камін, викладений величезним камінням. Над ним висіли глиняні горщики та бронзові ступи.

— Такі бабуся використовувала для приготування зілля, – знову згадала дівчина.

Вікна в хаті були маленькими, закритими мутними скельцями, через які ледве пробивалося зелене світло лісу, створюючи в помешканні напівтемряву. Одне з вікон виходило на джерело, через нього Марина потім часто спостерігала за птахами та тваринами, які приходили пити воду.

У дальньому кутку кімнати стояло просте деревʼяне ліжко, вкрите товстими покривалами, а поруч – невеликий стіл, на якому лежала бабусина хустка.

Повітря в хатині завжди наповнювали запахи лісу: вогкого моху, деревної кори, свіжої хвої та сушених трав.

Це незвичайне житло стало для Марини її фортецею, її маленьким світом. Тут вона почувала себе в безпеці, була захищена від всього світу зовні й водночас повʼязана з природою невидимими нитками.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍