Юлия - Тіні старого лісу, Юлия

Розділ IV

Цієї ночі Марина довго не могла заснути. Слова бабусі ще й досі дзвеніли в її вухах. Дивна розповідь про лісовиків та Відьму не здавалася їй вигадкою чи казкою. Дівчина була певна, що то все було насправді. Але в чому полягає її місія? Що такого мусить зробити вона? І чому саме зараз бабуся наважилася розповісти їй цю таємницю?

Думки одна за одною снували в голові, малюючи неймовірні картинки та образи. Зрештою втома взяла своє і дівчина заснула. Як не дивно, але спала вона всю ніч спокійно і, прокинувшись зранку, навіть не відразу збагнула, була та розповідь бабусі сном чи дійсністю.

Марина солодко потягнулася на ліжку, скинула ковдру і пішла на кухню. В хаті було якось незвично тихо. На плиті стояв холодний чайник, хоча бабуся зазвичай зранку любила заварювати травʼяний чай. Дівчина відчула якийсь неспокій на серці.

— Бабусю! – голосно гукнула вона.

Але відповіді не послідувало. Дівчина оглянула всі кімнати і вийшла на подвір’я. Там старенької також не було. Марина почала хвилюватися, адже бабуся ніколи не йшла кудись далеко без попередження, завжди лишала якісь знаки чи пояснення.

Дівчина згадала вчорашню розмову і кинулася до лісу. Там, де зазвичай глухо шуміли хащі, було надто тихо. Та і сам ліс виглядав інакше – ніби щось змінилося в його суті. Марина відчула це відразу: повітря стало важким, кожен її крок по стежці голосно відлунював у скронях, серце стукало ще сильніше.

На краю лісу, там, де бабуся любила збирати трави, дівчина помітила на землі старий кошик. Він був добре їй знайомим. Отже, вона не помилилася, бабуся була тут. Марина поглянула на стежку, що вела в глиб лісу, і несміливо зробила перший крок.

У лісі відчувалася дивна енергія, яка ніби виходила з землі і шалено пульсувала. Вона огортала кожне дерево, кожен кущ і навіть траву під ногами. Марина йшла повільно, обережно переставляючи ноги. Вона відчувала, як ліс дихає разом з нею, наповнюючи все навколо живою, але незбагненною силою.

Пройшовши кілька метрів, дівчина наблизилася до місця, де починалася темрява лісу, і саме тут щось змусило її зупинитися. Перед нею на землі лежала бабусина хустка – стара, але така улюблена. Марина повільно нахилилася, її руки тремтіли. Ось її пальці торкнулися тканини. Хустка ще зберігала легке тепло і слабкий запах трав, ніби бабуся залишила її тут зовсім недавно. Дівчина міцно стисла її в руках, мов останню нитку, що звʼязувала її з бабусею.

Марина впала на коліна. Вона зрозуміла, що сталося: ліс виконав свою обіцянку і забрав бабусю. Ні звуків, ні слідів більше не було. Дівчина відчула, як сльози повільно почали стікати по її щоках. В той самий момент їй здалося, що з глибини дерев ледь чутно долинув знайомий шепіт. Він звучав так, ніби це сам ліс тихо прощався з бабусею і водночас вітав Марину, його нову спадкоємицю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍