Богуміл Грабал - Барон Мюнгавзен

— Ну, власне, межи очі, а потім, казали, що врізав собі окосту й поїхав.

— Де ти чув таке?

— Там розказували… але нічого особливого.

— Як то нічого особливого? Ти хіба не знаєш, що то є карна справа отак застрелити ланю? — обурився шеф. — Йолоп, свинота, бандюга, розбишака!

— А як то мало бути? — спитав Гантя, навмисне дивлячись придуркуватими очима.

— Як? Що за часи настали! Чи вже нема жодного церемоніалу? Жодних звичаїв мисливських? А подяка святому Губертові?

— Кому?

— Святому Губертові, опікунові мисливців. Для кожного ловця це святе діло.

— Гм, а як же такого оленя треба стріляти? Чув я, що його можна й зурочити.

— Що?

— Зурочити. Оленя. Треба нібито чекати на зрубі, а як та худобина вийде з хащі, то мусите пильно дивитись йому в очі й кричати «бееее!» А олень тут-таки беркицьне догори ногами і по всьому.

— Господи! — шеф смикав себе за вуха. — Ти собі гадаєш, що олень — то корова якась, чи що? Досить лише ступити на гілку, і він щезне у млі ока. Єдино в період гону, себто тічки, можна йому дубельтівку приставити до писка. Він тоді, як у лихоманці. В часі гону тратить третину своєї ваги… так його тота тічка викінчує. А потім лягає в моховиння і робить «бееее», — забекав шеф з глибоким чуттям.

— І як довго олень вганяє?

— То що тобі — пес? Олень не вганяє, а парується. Є таке суто мисливське висловлювання. А крім того, оленя не «забивають», а «підстрелюють». І в нього не «очі», а «світляки». І не «кров», а «юха». А коли оленя підстрелять, то не добивають, а лишають «в жарі». Тоді ловець скидає капелюха і чекає, поки олень дійде. Потім проказує «Отче наш» і дякує святому Губертові за здобич. — Шеф зірвав з голови беретку і склав долоні. — Подивись, — сказав він лагідно і, взявши Гантю під лікоть, запровадив його на середину подвір'я, там вклякнув і намалював щось на землі. — Що це?

— Коза, — сказав Гантя, підморгнувши Марженці, котра стояла в ящику і пальцем крутила біля скроні.

— Це олень! Мертвий олень! — гарикнув шеф, але одразу ж знизив голос: — А той, що стрільця вивів на оленя, себто побережник, альбо тайник, виламує галузку і подає стрільцеві на мисливському ножі. Одна половина галузки встромляється в те місце, куди попала куля… і це місце називається «дзюрка».

— А що, коли тих «дзюрок» є більше?

— Що ти сказав? — шеф ніби не дочув.

— Ну, наприклад, коли застрелять оленя шротом?

— Ідийота! Кретин! Не пхайся сюди з браконьєрами! Мисливець, справжній мисливець, на великого звіра йде тільки з дубельтівкою. А другу половину галузки встромляють оленеві в хавку…

Шеф висмикнув з течки Ганті галузку аспарагусу і всадив її в означене місце на рисункові.

— На писок по-мисливському кажуть «хавка», так? — спитав Гантя.

— Хавка! Тільки хавка! — верещав шеф, і по ньому видно було, що має бажання верещати ще голосніше, коли побачив, як Гантя розкрив течку — а там більше ніякого аспарагусу нема. Ураз шефові згадалися тамті дванадцять котів.

Але на подвір’я саме в’їжджала, покректуючи, пані Кізоурова, візок якої був настільки перемотаний дротами, що кожного разу, коли вона з'являлася, він ледве-ледве добирався до ваги. Ну, а вже там, як правило, розсипався, і пані Кізоурова дуже тішилася, що не розлетівся ще на вулиці.

— Зробимо тепер один експеримент, — сказав Гантя до Марженки. — Зараз побачите, як шеф кинеться на скирту паперу.

Він витяг одну книжку і розкрив її. Були це «Постанови Верховного суду», але Гантя прорік так голосно, щоб його почув шеф:

— Поглянь, Марженко, які чудові фотографії оленів! Але написи німецькі… Що з тим зробити?

Шеф застриг вухами.

— Uber das Forstwesen…[1] Що з тим робити? — повторив Гантя, а помітивши, що шеф уже вернувся до рівноваги, швиргонув книжкою так, що та, описавши велику дугу, впала серед центнерових стосів паперу.

— Ти… ти… ти як навмисне! — завив шеф і, одним скоком вибравшись на скирту паперу, почав порпатися в тім місці, куди впала книжка. — Але ж ти знаєш… як я це люблю! Може, це якраз ота фундаментальна праця радника Раубіхля…

— Саме це ім'я було на палітурці… Дивно, чому ви одразу не зголосилися, — знизав плечима Гантя.

— Ти… ти, кримінальнику!

Пані Кізоурова перевернула візок вгору колесами.

— Пане Гантя, чи не поможете мені направити візок?

— Ясна річ, ласкава пані, — сказав Гантя і гукнув шефові: — Тепло… тепло… пече!

Але добре знав, що книжка сповзла вже в пивницю.

Після роботи Гантя ходив на плебанію, де помагав церковному сторожу рубати дерево.

На подвір’ї під стіною знаходився склад, в якому громадилося найрізноманітніше начиння й церковне причандалля, що вже не надавалися до вжитку. Були там старі лави, килимки, поламані ліхтарі і кілька тузінів дерев’яних фігур, котрі не мали нічого спільного з мистецтвом, оскільки походили з фабрики дерев'яних ангеликів і святих.

— Чого ви так вирячилися, ніби вам бджоли з вулика вифуркнули? — спитав Гантя.

Сторож виволік на подвір’я дерев’яного козла й показав рукою на церкву.

— Тоті наші «овечки» вже мені всі нерви з’їли. Накраде такий-во оден з другим квітів по парках, завалить ними вівтарі, а потім ще й триндикає: «Якбисьте були правдивим слугою Божим, то кожний день би тим квітам воду міняли, підтинали стебла і сипали сіль до вазочок». Ну, подумайте тільки! Сто двадцять вазочок, а з того половина — слоїки з-під мармуляди і бляшанки з-під гуляшу волового з написом «Геліос»…

— Як ви такий нервовий, то мусите вженитися. То є дуже вигідно, коли чоловік має кому пожалітися. Може навіть серед ночі розбудити жінку і, крикнувши: «Тепера вже знаю, кого в домі маю!», — перекинути для початку шафу. Крім того, ви б мали інший погляд на світ, — пояснював Гантя. — Котрого янгола я маю витягти?

— Все їдно, пане Гантя. Може, того, що йому ланцюг ззаду метляється.

Витягли архангела Гавриїла, котрий з гуркотом скотився по інших фігурах і надламав при тім свого вогненного меча. Поки вклали його на козли, обидва добряче впріли.

— Ми тут зовсім як санітари… — сказав Гантя, дивлячись при цьому Гавриїлові в чисті вирячені очі. — Женячка не така вже й зла штука, коли знайдуться діти. Скілько то потім радощів, як синочка припровадять вам поліцаї, а за донечку весь час треба трястися, щоби хтось їй пузо не надмухав… Відітну йому тоті крила, можна?

— Ясна річ.

Сторож приглядався, як Гантя двома ударами сокири відтяв крила, так легенько, що здалося, ніби янгол тими крилами стріпнув.