Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

-Дивіться, сліди! - крикнув молодий воїн, вказуючи на свіжі сліди від коней що залишились на піску.

-Цікаво, куди він прямує? - замислився старий досвідчений вояка. - Може, до оазису?

-Ні, оазис занадто далеко. Швидше за все, він шукає укриття в горах, - відповів Леонід

-Ти думаєш, він заховається в ущелині? - запитав один з воїнів.

-Цей цар хитрий, як лисиця. Не дасться так просто. Пам'ятаєте, як він утік з-під носа у нас минулого разу?

-Не хвилюйтесь, старий. Цього разу ми його дістанемо.

Переслідувачі змучені спекою і безуспішними пошуками, піднялися на вершину невеликого пагорба. Перед ними простягалась млява пустеля, лише зрідка перериваясь скелястими утвореннями.

Старий воїн, витираючи піт з чола: -Ну що, орли, як вам вигляд? Ще є сили продовжувати полювання?

Молодий, більш гарячий воїн: «Звичайно, старий! Я готовий переслідувати цього виродка до кінця світу. Він не втече від нас!

Кожен з учасників полювання відчував, що до розв’язки залишилось зовсім небагато.

-Може, присядемо, перепочинемо трохи? Запитав досвідчений воїнє

Так, ти маєш рацію. Треба відпочити й обміркувати подальші дії відповів Леонід

По переду вони побачили невеликі гори. Тінь, яку відкидала скеля, була єдиним укриттям, де можна було перепочити. Під'їхавши ближче до гір, воїни спішилися.  Розсівшись у тіні, вони дістали воду і провіант. Поки загін відпочивав Леонід піднявся на гору, щоб озирнутися навколо.

Перед його очима розгорнулась грандіозна картина створення світу. Сонце, як могутній художник, малювало на небі яскраві фарби. Він відчував себе маленькою частинкою цієї величі, але водночас – невід’ємною від неї. Стоячи на вершині, він дивився на безкраї піски. Самотність накривала його хвилею, але водночас приносила відчуття свободи. У цій тиші він міг подумати про все на світі. Кожна зміна кольору неба, кожен промінчик сонця, що пробивався крізь пісок, викликали в нього подив і захоплення. Леонід ніколи раніше не звиртав увагу на цю красу. Але незважаючи на всю красу навколишнього світу, його не полишало відчуття тривоги. Безмежна пустеля здавалася ворожою і непередбачуваною. Він розумів, що тут легко загубитися і загинути. Уважно раздивляясь все на вкруги неподалік від ращелени він побачив втомленоого коня цара Даніли. Вязв с собою досвідчених воїнів вони рушили до цього міста.

Цар Данило, ховаючись за валунами, намагався вгадувати наступний хід переслідувачів. Він відчував себе павуком, загнаним у кут. З кожною миттю зростав його відчай. Він розумів, що сил у нього залишилося небагато. Але здаватися він не збирався.

Підійшовши ближче до виснаженої тварини вони помічають ледь помітний слід на піску.

-Дивіться! Свіжий слід. Він пройшов тут зовсім недавно. Радісно вигукнув старий воїн

-Ну що, хлопці, давайте приб’ємо цього ящура! Ми у нього на хвості!»

Воїни прискорились, озброївшись луками та стрілами, та продовжили свій шлях, йдучи по сліду втікача.

Ущелина в скелі була єдиним укриттям. У ній, стиснувшись, сидів цар Данило, серце калатало в такт прискореному диханню. Раптово тишу перервали голоси переслідувачів. Втікач завмер, прислухаючись. Кроки наближалися. Він повільно підняв голову і побачив їх: цар Леонід і троє воїнів, обличчя яких були спотворені злістю й рішучістю, наближалися до нього.

-Тиша! Чуєте? Це дихання. Він близько.

Побачивши силует, один із воїнів кинувся вперед - Ну, ось і ти, - процідив він крізь зуби. Куди ж ти від нас дінешся?

Цар Данило знав, що опір безглуздий. Але здаватися без бою він теж не збирався. Діставши ніж, він метнув його у воїна, що наближався. Не чекаючи опору, воїн не встиг ухилитися, і ніж влучив йому в горло, перерізавши сонну артерію. Притиснувши рану руками, він не зміг зупинити потік крові, що ринула, і впав непритомним. Розлючені воїни Леоніда, побігли на виручку, але було вже пізно. Почалася запекла сутичка. Пісок летів на всі боки, лунали крики і стогони. Втомлений і змучений Данило зібрав останні сили і дав відсіч. У мистецтві володіння мечем йому не було рівних майстерно проткнувши мечем одного за іншим з цього бою він вийшов переможцем. Але він знав що це не остання бійка. Попереду його чекав бій з Леонідом. Втікач підняв очі й подивився прямо в очі своєму переслідувачу. У його погляді не було ні страху, ні благання, а тільки холодна рішучість. Наступної секунди він наніс удар своєму супротивнику. Почався двобій двух легенд.

Данила зробив стрімкий випад. Його суперник, захищаючись щитом, парирував удар, а потім, скориставшись моментом, вдарив по відкритому плечу. Кров бризнула на пісок, але поранений не видав і звуку. Він відступив на крок, перев'язуючи рану шкіряною пов'язкою.

Бій перетворився на жорстоку боротьбу. Мечі спалахували на сонці, як блискавки. Повітря було наповнене запахом крові і поту. Пісок, нагрітий солнцем, лип до підошов. Кожен рух, кожен погляд свідчили про відчайдушну боротьбу за виживання.

Обличчя воїнів, спотворені гримасами болю і ненависті, були звернені одне до одного. Їхні погляди зустрічалися в смертельній сутичці. Кожен рух, кожен подих був напружений до межі.

Двобій був не просто жорстокою розправою, а скоріше символом боротьби добра і зла, життя і смерті. Кожен удар, кожен блок нагадували про крихкість людського буття.

Леонід відчуваючи, що сили його виснажуються, вирішується на ризикований маневр. Він робить вигляд, що відступає, але раптово обертається і кидається на Данила. Данило, здивований такою зміною тактики, не встигає відреагувати. Леонід завдає точного удару мечем по незахищеній ділянці броні і наносить супротивнику важке поранення. Але Данила не здається.

З часом бій перетворюється на повільний обмін ударами. Обидва царі покриті кров'ю, їхні рухи сповільнилися. Но вони добре розуміюьть, кожен наступний удар може стати останнім. Раптово, Леонід підскакує і завдає смертельного удару Данилі прямо в серце. Втікач опускається на коліна і вмирає.