Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

В цей момент, з півдня з'явилася величезна піщана буря. Вітер, зриваючи з пісків тонни пилу, огорнув усе навколо непроникною завісою. Видимість звелася до нуля. Леонід з останніх сил добіг до розщелини і сховався в ній, спостерігая як вітер підняв хмару піску, яка, немов жива істота, почала пожирати простір. Він заплющив очі, намагаючись захиститися від піску, що бив по його обличчю і тілу. Дихати було неможливо, кожен вдих приносив із собою лише пил і пісок. Буря вирувала кілька годин, перетворюючи пустелю на пекельний казан. Коли, нарешті, вітер стих, Леонід, змучений і знесилений, вибрався зі свого укриття. Він був увесь у піску, його шкіра була червоною від опіків, а очі сльозилися. Цар озирнувся навколо. Пустеля була такою ж млявою, як і раніше. Але тепер він точно знав, що вона смертельно небезпечна.

Ледве пересуваючись Леонід повернувся до міста де залишився його загін. Те, що він побачив, його жахнуло. Воїні та коні лежали мертвими, поховані під піском. У цей момент, коли стихія показала свою невблаганну силу, Леонід відчув, як його власне життя почало переосмислюватися.

Він стояв посеред пустелі один, без їжи, без води спостерігаючи за хаосом зовні, і думки пронизували його свідомість. Що є життя? Що є смерть? Чому ми так часто забуваємо про свою вразливість, захоплюючись буденними турботами? Ці питання, які раніше здавалися далекими і абстрактними, тепер набули гострої актуальності.

Леонід згадав про свої мрії, які він відклав на потім, про людей, яких він не зміг зберегти, про слова, які залишилися невисловленими. Він зрозумів, що справжні цінності не в матеріальних благах, а в людських стосунках, у миттєвостях щастя, які ми часто не помічаємо.

Стихія, яка зруйнувала все живе навколо, стала для нього символом нового початку. Вона змусила його переосмислити свої пріоритети, знайти новий сенс у житті. Він вирішив, що більше не буде відкладати на потім те, що важливо. Життя занадто коротке, щоб витрачати його на дрібниці.

Леонід відкопав воду яку зміг знайти, залишки їжи чийся плащь який він розірвав на шматки щоб перев’язати свої рани. Розвів багаття та вирішивши заночувати щоб набратись сил для подорожі до свого війска. Дивлячись на на язики полум'я, що танцюють він заснув.

Раптом він проснувся відчувши що він не один. Розплющів очі біля багаття він побачив Люция. Не зовсім розуміючи що відбувається він озирнувся навколо. На перший погляд здавалося що це теж саме місце де він розвів багаття та ліг спати але воно якось по дивному виглядало. Навколо стояли стовпи на яких прив’язані до гори руками висіли напіврозкладені трупи. Вогонь від вогнища зловісно висвітлював обличчя Люція і воно вже небуло таким привітним і прихильним до себе, як раніше...

- Ну що переможець готовий до нових завоювань? Люций повернувся до Леоніда дивлячиь йому прямо в вічі. Погляд Люция був порожнім, безжиттєвим та апатичним позбавленим будь яких емоцій.

-Нових завоювань? Тобто до нових війн! Леонід трохи привстав досі ще відчувая біль від поранень. -Ти що знущаєшся наді мною?

Війна... Смішно навіть вимовляти це слово. Раніше звучало як щось героїчне, піднесене. А тепер? Бруд, кров, крики... Бачив я стільки смертей, що перестав їх рахувати. Щоразу думав: Ну ось, остання. І щоразу помилявся. Чого ми домоглися? Купи кісток, випаленої землі і гори ненависті. І заради чого? За якісь жалюгідні клапті землі, які завтра відберуть інші. Безглуздо все це, марна трата життів. Я був молодий, гарячий, вірив у своє призначення. Але війна стерла все це, як шорсткий камінь. Залишилися тільки шрами на тілі та душі. Помятаэшь як я раніше мріяв про море, про безкраї простори. А тепер, коли бачу воду, мене кидає в тремтіння. Згадую, як ми переправлялися через річку під шквалом стріл і списів ворога. Вода була червона від крові, а повітря наповнене стогонами поранених. Моря, для мене, більше не існує. Є тільки бруд, кров і смерть. Іноді здається, що війна ніколи не закінчиться, що вона просто частина мене. І я не знаю, добре це чи погано. Я бачив, як війна перетворює людей на монстрів. Як найдобріші та найчуйніші люди стають безжальними вбивцями. І я більше не хочу цього бачити. Ночами я перестав нормально спати. Бачу обличчя вбитих мною ворогів, чую їхні крики... Прокидаюся в холодному поту, серце калатає як скажене. І розумію, що ніколи не забуду. Ніколи. Розумію що жити з цим важко. Але що робити? Куди подітися від минулого?

Люций встав, схилився над Леонідом однією рукою похлопав його по плечу а іншою достав із кишені 30 срібних монет та кинув їх на пісок поруч з Леонідом. Мовчки піднявся і пішов у темряву. Деякий час Леонід спостерігав як його силует зникає у темряві іноді відсвічуючи світло багаття.

-І це все? Ти залишиш мене тут самого!

Але із темряви ніхто не відповідав. Раптом напіврозкладені трупи почали спускатися зі столбів. Ламаною ходою вони повільно стали наближатися до Леоніда. Цар негайно схопився на ноги, одночасно обмацуючи рукою місце, де лежав його меч. Від жаху, що відбувається, у голові Леоніда все закрутилося у вихор, а пісок почав іти з-під ніг, як буд то зсипаючись у лійку, затягуючи всіх і все за собою.