Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Розділ 3. Зустріч

Колишній володар, чиє ім’я греміло від океану до гір, ще вчора оповитий сяйвом слави, нині став піщинкою, яка летіла в нескінченній порожнечі. Зірки, що здавалися близькими й доступними, віддалялися, стаючи холодними точками світла.

Він падав, повільно і невідворотно, у безодню небуття, де не було ні минулого, ні майбутнього, лише вічне сьогодення. У пам’яті спливали образи минулих днів: битви, що гуділи, мов буря, торжества, де вино лилося рікою, кохання, що пекло серце, і втрати, що різали, мов клинки. Але все це здавалося далеким, незначним. Він розумів, що земні радості й печалі — лише мить у нескінченності Всесвіту.

Леонід, як йому здавалося, голосно закричав, але крик потонув в оглушливій тиші космосу. Він благав порятунку, але його голос, мов пісок із безодні, розсипався в порожнечі. Він був один, абсолютно один, у холодному, млявому просторі. І в цю мить зрозумів: його могутність, багатства — ніщо перед безмежною силою Всесвіту, не зрозумілого до кінця й ніким не вивченого.

Він падав, мов зірка з небес, у безодню вічності, де холодні відблиски дзеркал шепотіли його ім’я, ніби кличучи назад. Його серце, колись сповнене амбіцій і гордині, билося несміливо, як крила метелика в тенетах темряви Всесвіту. Влада, якою він володів, втратила сенс.

Вдивляючись у бездонну чорноту, Леонід почав ставити собі питання: хто він, звідки прийшов, куди прямує? Чи був він обраним богами, чи його шлях — лише мить, непомітна у Всесвіті? Раптом його душа приречена на вічні поневіряння? Спогади про острів Синього Місяця, де Люций шепотів про ключ до влади, спалахнули, але розпливлися, мов дзеркальні відблиски.

З кожною миттю його тіло легшало, ніби розчиняючись у космосі. Свідомість розширювалася, охоплюючи Всесвіт, цілком. Він зрозумів: усе, що знав про свій світ, було ілюзією. Він став піщинкою в космічній пустелі, частиною єдиного цілого.

І в мить, коли він усвідомив небуття, його огорнув глибокий спокій. Смерть — не кінець, а початок нового.

Раптово все зникло, розчинилося в повітрі. Леонід опинився в дивному місці, де все спотворювалося й переверталося. Дзеркальні стіни, підлога, стеля відбивали одна одну, тчучи лабіринти коридорів, що гуділи вгорі, внизу, збоку. Неможливо було розрізнити, де верх, а де низ. Місце було чужим, лякаючим, ніби зі сну, що вислизає.

Він закричав: «Що це за місце?» — але голос відлунював у дзеркалах, розбиваючись на тисячі осколків, що гуділи, мов шепіт піску з безодні. Здалеку, ніби з глибин пам’яті, де тлів образ Люция, долинув тихий гул.

Леонід спробував поворухнути руками, але тіло було туманом, рухи — легкими, плавними. Він вирішив піти в коридор, і, мов хмара, гнана вітром, перенісся туди, куди вказала думка. Та найстрашніше — він не бачив себе в дзеркалах. Світло засліплювало, коли він намагався розглянути тіло. Обмацати себе не міг — пальці проходили крізь порожнечу, ніби в темній кімнаті, де предмети вислизали з пам’яті.

Леонід блукав лабіринтом, сподіваючись знайти вихід. Але кожен поворот повертав його до центру дзеркальної кімнати. Після кількох спроб він зрозумів: він замкнений у цьому світі, без вороття.

Думки плуталися, божевілля чатувало. Чи це життя після смерті? Чи чистилище, де боги судитимуть його долю?

«Я бачив, як гинуть діти, жінки, старі. Усі — беззахисні перед смертю. Я бачив стільки смертей, що перестав їх боятися. Але щоразу, коли падав мій воїн, я відчував порожнечу, ніби гинула частка мене. Вони вмирали самі, хоч ми були разом. Смерть — найсамотніший шлях. Я знав: коли прийде моя черга, я буду один. І не боюся. Приймаю це як неминучість. Ми — піщинки у Всесвіті, і всі повернемося туди, звідки прийшли. Я шукав розради в релігії, але молитви були марними. Смерть об’єднує нас, але й роз’єднує. Кожен іде в неї сам, навіть серед натовпу.»

Раптом із порожнечі спалахнули три вогники, що стали мерехтливими кулями, гудячи тихо, мов шепіт зірок. Леонід наблизився — світло згасло, лишивши темряву. Гул за спиною змусив обернутися: кулі сяяли знову.

— А ось і наш четвертий. Ти шукаєш вихід? — пролунав голос із усіх боків, ніби дзеркала шепотіли разом.

Леонід судомно озирнувся, шукаючи співрозмовника. Голос був знайомим, але пам’ять мовчала. Нікого не побачивши, він відповів:

— Так.

— Виходу немає, — спокійно, ствердно озвалася порожнеча.

— Може, ти хочеш їсти чи відпочити з дороги? — ніби з усмішкою запитав голос.

— Напевно, але я не відчуваю ні втоми, ні голоду, — відповів Леонід, відчуваючи, як дзеркала гудять, ніби сміються.

— Досить водити його за ніс, згадай свої відчуття, коли вперше потрапив сюди, — озвався інший голос, знайомий, мов відлуння з острова Синього Місяця.

— Тут ти можеш бути ким завгодно і де завгодно. Тут є все і нічого. Усе — у твоїй свідомості. Хочеш бачити себе — згадай відображення в дзеркалі. Хочеш нас — згадай, як ми виглядали на острові Синього Місяця.

Леонід заплющив очі. Голос старця з острова — холодний, як морок, і невблаганний — шепотів про заповіт, що навіки сплів їхні долі. Дзеркала задзвеніли, ніби відлунюючи його слова, — не відбиваючи обличчя, а тіні клятв. Знак «М» дав про себе знати пекучим болем у долоні. Леонід здригнувся, поглянув на руку — нічого. Лише відчуття, ніби літера «М» палала невидимим вогнем під шкірою. І тоді він згадав царів. Кулі світла, що кружляли навколо, поступово набували людських рис — форм Вортімера, Енріко та Дайї.

Тіла були напівпрозорими, мов привиди з легенд, але спілкуватися з ними було легше, ніж із порожнечею. Кімната засяяла яскравими барвами, їхні усмішки загорілися, мов веселка після дощу. Усе стало світлим, радісним. Леонід потягнувся до них, обійняв, відчувши тепло, ніби їхні душі торкнулися його.

Він не був сам. Зустріч оживила його, мов дощ після посухи. Вони сміялися, розповідали історії, ніби старі друзі. Леонід відчув себе живим, усвідомивши своє «я» — із минулим, сьогоденням, майбутнім.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍