Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

— А ти знав, що Енріко не цар, а син коваля? А все туди ж — «Хочу влади над світом», — Вортімер жартома зобразив Енріко, його очі блиснули лукавством.

— Ти знаєш, що я робив це не для себе, — з сумом відповів Енріко, і дзеркала затремтіли, ніби відбивали його біль.

— Ну так, ну так, для коханої королеви, — підхопив Вортімер. — А тобі не здається, друже, що вона тебе використала?

— Не думаю. Найімовірніше, я сам винен, що віддалився від неї.

Леонід слухав, згадуючи, як серце Олени билося для Моргана, а його — для Імперії.

— Так я син коваля, народився і виріс у невеликому приморському містечку. Із самого дитинства я мріяв про море, про далекі подорожі та пригоди. Я любив спостерігати за кораблями, які приходили в наш порт, і мріяв одного разу стати моряком.

Коли мені було десять років, я познайомився з дочкою царя, Елізабет. Вона була такою ж мрійливою, як і я, і ми швидко подружилися. Ми проводили разом довгі години, гуляючи берегом моря, обговорюючи наші мрії та плани.

З роками наша дружба переросла в кохання. Я був зачарований її красою, розумом і добротою. Я мріяв про те, щоб бути разом.

Коли Елізабет стала царицею, я вирішив, що зроблю все можливе, щоб завоювати її серце. Я став моряком, приєднався до королівського флоту і почав здійснювати походи, завойовуючи нові землі для нашого царства. Згодом я зробив кар’єру і очолив королівський флот.

Я бився з хоробрими воїнами, підкорював дикі племена, досліджував незвідані землі. Я хотів показати Елізабет, що я гідний її любові, що я можу стати гідним її руки і серця. Однак довгі розставання віддалили нас одне від одного.

Я завоював півсвіту, але, незважаючи на це, Елізабет стала дедалі рідше приділяти мені увагу. Вона була занадто зайнята управлінням царством, занадто стурбована своїми обов’язками.

Нудьгуючи на самоті на одному з прийомів, організованих на мою честь, я і зустрів Люція з його історією про містичний острів і ключ, який дає владу над світом. Тоді я думав, що якщо світ впаде до моїх ніг і я завоюю ще більше земель, золота і коштовностей, то завоюю її серце.

Після нашої останньої зустрічі на острові, коли ми уклали заповіт, я ще більше часу став проводити в походах, завойовуючи все нові й нові землі. І це ще більше віддалило мене від Елізабет.

Одного разу, повернувшись із чергового походу, я дізнався, що Елізабет вийшла заміж за іншого. Моє серце розбилося. Я почувався зрадженим, приниженим. Перемоги здалися мені порожніми, слава — швидкоплинною, а завоювання — безглуздими. Виникло відчуття внутрішньої порожнечі, втрати мети в житті.

Що більше перемог я здобував, то більше зростала в моїй душі порожнеча. Тріумфальні ходи, овації натовпу, почесті та нагороди — все це перестало приносити мені задоволення. Смак перемоги став прісним, як вичерпане вино. Я почав помічати, що за блиском слави ховається жорстокість війни, страждання переможених, гіркота втрат. Кожна нова перемога приносила не радість, а лише посилення цієї внутрішньої порожнечі.

Тоді я вирішив піти в черговий похід, але вже не заради завоювань, а заради того, щоб забути про свій біль. Я занурився у війну, не піклуючись про свою безпеку.

В одному з боїв мій корабель був атакований ворожим флотом. Я бився до останнього, але сили були нерівні. Після кровопролитної битви я стояв на палубі, всіяній тілами полеглих. Я дивився на обличчя мертвих воїнів — своїх і ворогів — і бачив у них не тільки відбиток смерті, а й відбиток безцільності цієї бійні. У цей момент я усвідомив, що всі завоювання, вся слава — лише попіл, який не має справжньої цінності. Я був важко поранений і, знепритомнівши, впав за борт, а прийшов до тями вже тут, у компанії Вортімера і Дайї.

— А ось у Дайї серце з каменю, він нікого не любить, — чи то із захопленням, чи то з глузуванням вигукнув Вортімер. — Поглянь на цього худорлявого хлопця... Народжений у царській сім’ї, він обрав слизьку доріжку флібустьєра. Знай, що перед тобою гроза всіх морів, той самий «Привид морів», капітан «Нескореного». У його серці є місце тільки для помсти.

Леонід глянув на Дайю, чиї очі, мов морська безодня, ховали біль. Дзеркала за ним спотворили його образ, ніби море поглинало його тінь. «Помста, — тихо промовив Леонід, згадуючи Данила, — чи дала вона тобі спокій?» Дайя лише всміхнувся, гірко, як пірат, що втратив скарб.

— Мене можна побити камінням, але слова мене вже давно не зачіпають, — відповів Дайя. — Дійсно, моє життя розділилося на до і після. Все, що було до... — він помовчав, і дзеркала загуділи, ніби відлунюючи його біль, — здається сном. А ось день, з якого почався новий відлік мого життя, я пам’ятаю досі.

У залі, де колись лунали урочисті гімни й мудрі промови, панував сморід і брязкіт зброї. Я, юний Дайя, син поваленого царя Аркадія, сидів у в’язниці, немов дикий звір у клітці. Царство мого батька, квітуча долина, оточена горами, впало під натиском войовничого сусіда. Мій батько поліг у бою, а я сам, дивом уникнувши смерті, опинився в полоні.

Моя камера, висічена в товщі скелі, більше нагадувала могилу, ніж в’язницю. Сирий камінь сочився вологою, а тьмяне світло смолоскипа ледь розсіювало морок. Дні тягнулися нескінченно, сповнені приниженнями і знущаннями стражників, які насолоджувалися своєю тимчасовою перевагою над поваленим царевичем. Я, колись одягнений у шовк і оточений почестями, тепер носив лахміття і ділив мізерну їжу зі щурами.

Спочатку мене терзала лють, жага помсти. Я проклинав загарбників, оплакував падіння свого царства і сумував за долею свого народу. Але поступово лють поступилася місцем відчаю. Думки про безглуздість опору, про безпросвітність мого становища, немов отруйні змії, заповзали в мою свідомість.

Одного разу вночі, коли втома і відчай досягли піку, я раптово усвідомив щось важливе. Я згадав слова батька, мудрого царя: «Людина сама кує свою долю». Ці слова, здавалося, прозвучали з новою силою, мов грім серед ясного неба. Я зрозумів, що дні принижень і страждань не повинні визначати моє майбутнє. І я не дозволю минулому зламати себе. Я сам, і тільки я, господар свого життя.