Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Ганнібал, полководець царя Данила, на своєму бойовому чорному, як смола, коні спостерігав за ходом битви. Його обличчя, поцятковане шрамами, було зосереджене і жорстке. Він знав, що перемога буде дана тому, хто протримається довше.

Максимус, стиснувши в руці меч, звернувся до війська Леонида: «Ми боремося за свободу нашої батьківщини! За честь наших предків! За мирне майбутнє наших дітей, Слава Леоніду. Уперед!» Воїни, охоплені військовим духом, відповіли гучним криком.

У центрі битви розгорілася запекла сутичка. Воїни рубалися на мечах, кололи списами, ті, хто втратив зброю під час битви, вели кулачний бій. Битва була не на життя, а на смерть. Щити ламалися, шоломи зносилися, кров текла рікою. Кожен дюйм завойованої землі коштував десятків життів.

Ніч опустилася на поле бою, огорнувши все мороком. Багаття, розведені воїнами, висвітлювали закривавлені обличчя. Поранені стогнали, просячи про допомогу.

Вранці битва відновилася з новою силою. Обидві сторони були змучені, але ніхто не збирався здаватися. Сонце, що знову зійшло на небосхил, здавалося, знущалося зі стражденних воїнів. Схиляючись до горизонту, воно забарвлювало кривавими мазками небосхил, немов відбиваючи пролиту кров. Пил, піднятий тисячами ніг, огорнув поле бою, перетворюючи його на пекельне пекло. Цар Данило, усвідомивши, що його армія зазнає нищівної поразки, прийняв гірке для себе рішення - тікати.

Його обличчя, зазвичай спокійне і владне, було спотворене страхом і відчаєм. Важкі золоті обладунки сковували рухи, але інстинкт самозбереження змусив його скинити їх, щоб рухатися швидше. Оточений невеликою групою охоронців, він пробирався крізь хаос битви. Кожен помах меча, кожен вигук вмираючого воїна віддавав у його серці болем.

Кінь, відчуваючи паніку свого вершника, рвався вперед. Його іржання зливалося із загальним гуркотом битви. Цар озирнувся назад. Його військо, колись грізна сила, тепер являло собою жалюгідне видовище. Розрізнені загони відступали, переслідувані ворожою кіннотою.

Раптово, з клубів пилу вирвався загін ворожих воїнів. Вони оточили царя, відрізаючи йому шлях до відступу. Серце царя забилося частіше. Він знав, що його життя висить на волосині.

Схопившись за рукоять меча, він приготувався до останньої битви. Але в цей момент один із його охоронців, прикриваючи царя своїм тілом, прийняв на себе удар. Цар, скориставшись розгубленістю ворогів, пришпорив коня і кинувся геть.

Мчачись полем бою, він не озирався назад. У його вухах дзвеніло від втоми і страху. Здавалося, весь світ звівся до цієї однієї єдиної мети - вижити. Нарешті, він відірвався від переслідування і зник у нічній темряві.

Втеча царя Данили стала символом краху його імперії. Його ім'я, яке колись викликало трепет, тепер стало синонімом боягузтва і зради. Але для нього самого це був єдиний спосіб врятувати своє життя. Він тікав не тільки від ворогів, а й від власних помилок.

Воїни колись могутньої армії, що тримала в страху і пошані половину континенту, хоробро билися за свого царя, побачивши втечу Данила, втратили бойовий дух, а головне - сенс продовжувати криваву бійню, ризикуючи власними життями. Хтось пішов за прикладом свого царя і став рятуватися втечею, а хтось, опустивши зброю, здавався на милість своєму ворогові… Перемога була здобута.

Але радість перемоги була затьмарена горем. Тисячі воїнів залишилися лежати на розпеченому піску. Птахи кружляли над полем бою, виглядаючи здобич. Сонце, не бажаючи бути свідком цієї кривавої бійні, зникло за обрієм, забираючи з собою останній промінь надії.

Пустеля знову занурилася в морок. Тільки зірки, холодні й байдужі, дивилися на цей кривавий бенкет. І ніхто не знав, що чекає на переможців завтра.

Так закінчилася битва, яка тривала три дні і забрала життя тисяч воїнів. Пустеля, що стала свідком цього кровопролиття, знову занурилася в безмовність. Тільки вітер, гуляючи барханами, нагадував про те, що тут нещодавно вирувала жорстока війна.

Максімус підїхавши на своєму коні до Леоніда повідомив йому неприємну звістку

-Мої хлопці, яки гналися за царем Данилою нажаль його упустили. Зараз вже темно і немає сенсу продовжувати переслідування. Краще зачекати до ранку.

-Так, ти правий. Зараз не тільки темрява не на нашому боці. Вояки дуже втомлені, нехай відпочинут. Збери мені на ранок три десятки самих спритних та витравалих вояків, також добре нагодуйте та нопоїть конів. Підготуйте воду та провіант. З першими промінями сонця я рушу з ними на пошук царя Данили щоб поставити крапку в цій історії.

-Я також їду с тобою?

-Ні. Ти залишайся з війском. Зараз ти їм потрібен більше ніж я.

-Що робити з полоненими?

-Ті хто хоче примкнути до нашого війська, як і завжди повинні пройти тренування в нашому стані. Хто пройде випробування залишим. Хто не хоче більш воювати дозвольте забрати своїх поранених побратимів та повернутись до мирного життя.

Сонце почало підніматися з-за обрію, заливаючи безмежний піщаний океан м'яким рожевим світлом. Тіні від піщаних дюн подовжувалися, створюючи химерні візерунки на поверхні. Повітря було прохолодним і чистим, а тиша переривалася лише шелестом вітру, що переносив піщинки, криками далеких птахів та іноді - шерехом змії, що пробирається по піску.

Леонід взяв з собою невеличкий отряд, який підібрав йому Максимус і рушив на пошуки втікача. Кожен крок вимагав від коней неймовірних зусиль. Втікач мав значну фору, але його сили також були на межі. З часом повітря ставало жарчим та вже не приносило полегшення, а лише піднімало хмари піску, що застилали очі. Тіні від скель, розкиданих по пустелі, були єдиним порятунком від палючого сонця. Воїни, обличчя яких спотворили гримаси втоми та спраги, прочісували безмежний піщаний океан. Кожен шелест, кожен рух піщинок викликав у них напругу. Вони шукали тінь, що рухається, слід на піску, будь-який знак, який міг би вказати на місцезнаходження втікача.