Оксана Маркова - Ейнар.Чаклун, Оксана Маркова

А характер... далекий від ідеального! 
Але що найгірше? Він помітив зміни у моїй поведінці, усміхнувся і його тон помінявся на більш глибокий, низький, чарівний.
- Так що, - сказав Ейнар, притримуючи для мене двері, коли ми виходили із салона, - Ксенія, я виглядаю добре у вашому вузькому і незручному одязі? 
Добре? Та він, не докладаючи особливих зусиль, виглядає просто шикарно!

 Вголос, звичайно, ніяких компліментів не було сказано. Його самозакоханість достатньо зашкалювала без них. Я пішла іншим шляхом, намагаючись не реагувати і не посміхатися у відповідь, тим самим сбиваючи увесь настрій Ейнара. 

 Флірт з ним в плани не входив, а в майбутньому здатен стати великою перешкодою. Нам доведеться жити під одним дахом до його повернення в рідну гавань і краще тримати дистанцію. Хоча...гарні хлопці ніде не продадуть і цілком можливо, що через пару днів він  знайде в нашому світі красуню і  разом вони підуть рятувати світ, а я повернуся до звичайного життя.

Найменше мені потрібні проблеми з нерозділеною симпатією або, чого гірше, розбитим серцем.
- Вузька? Чому не сказав про це в магазині? Хочеш, давай повернемося, підберем тобі одяг за розміром?
Ейнар відмовився, щоб через секунду пожалітися на втому, як йому набридло ходити по магазинам і взагалі-то він не проти щось поїсти. З усмішкою на губах покачала  головою. Що земним хлопцям, що з іншого світу не подобаєтся ходити на шопінг. 
Однак, вже перевалило за полудень, а сьогодні я пила тільки каву. Та й Ейнар на одній яєчні з круасанами не протягне до вечора. Тому запропонувала йому зайти в кафе.
- Пробач? Ка-афе? – протягнув юнак, зустрівши мою пропозицію з подивом. 
- Місце, де ми зможемо перекусити. 
Його рухи сповільнилися.
- Сподіваюсь, ми йдемо не в аналог нашої таверни. – Вкрадливо, із сумішшю роздратування говорить він.
Якби він народився на Землі, однозначно став би представником «золотої молоді», ходив дорогими ресторанами, а при згадці звичайних кафе крутив би носом. Але в моєї кредитки ліміт, не хотілося б вичерпати його і прожити решту місяця на одну стипендію.
« – Ресторан мені не по кишені, пробач, примхливий попаданець».
Кафе викликає у Ейнара суперечливі емоції: з одного боку тут було чисто, не смерділо, а з іншого воно все одно нагадало йому таверну через шум. Чомусь саме сьогодні тут багатолюдно, нам ледве вдалося знайти вільний столик і, поки Ейнар зайнятий роздивлянням кафешки, я зробила замовлення.
У нас було трохи часу, тому я вирішила прояснити деякі речі.
– Ти навчався в Академїї? 
– Звідки тобі це відомо? – Він з подивом дивився на мене, ніби я чортов екстрасенс, котрий все життя приховував свої здібності.
Не пам'ятає?
– Ти – герой фэнтезі, - не зустрівши ані трохи відгуку розуміння, лише похмурий погляд, розвела руками і почала роз'ясняти нюанси цього жанру. А наприкінці додала: – Це шаблон. 
– Я не герой фэнтезі! А ми з тобою не у книжці, - розлючено відізвався Ейнар.
В його великих темних очах промайнуло щось небезпечне. В цей момен я відчувала,  як потилицю охоплює холод, а інтуїція кричить триматися від нього подалі. Але я наказала їй замовкнути.
Порівняння з персонажем даного жанру, схоже, покоробило його. Зробила собі замітку думати над тим, що кажу, інакше через розмову з чаклуном можу заробити в один момент запалення апендициту. 
Не ставши ні погоджуватися, ні сперечатися з ним, повернулася до попередньої теми.
– Що ти вивчав в Академії?
Він моргнув, явно не очікуючи мого відступу. Напруження, гнів стерлися вмить з його обличчя.
– Вчився на факультеті темної магії, - коротко розповів Ейнар.
Мені щіпцями з нього інформацію витягувати? В решті решт, він повинен розуміти звичайну людську цікавість дізнатися, як живеться у світі, де є магія!
– І тебе приваблює насилати на людей прокляття? Заняття більше підходить для злісної старенької, а не молодого хлопця. О, мабуть, ти прототип Чахлика Невмирущого? - Власне припущення помітно мене  розвеселило.
– Я не займаюся одними порчами та прокляттями. - О так, привітайте мене, він знову розізлився. 
Я говорила, що не буду дражнити дракона? Як виявилося: можу і збрехати. Але не слід перетинати чітку грань, за якою на мене чекає виконання вчорашніх погроз.
– А мені звідки знати? Ох, ні! - Театрально вигукнула я. - Вранці ти згадував про ілюзію та гіпноз. Не вірю, що на цьому твої здібності закінчуются. Ну, Ейн-а-аар, ну поділися зі мною інформацією,- почала клянчити я, - бо ось тут, - доторкнулася вказівним пальцем до скроні, - у мене існує стереотип, що чаклуни ті ще злидні. Десь читала, що ви можете висмоктати з людини енергію, а на іншому форумі зустрічалася інформація про ваше перетворення на тварин.
В погляді Ейнара читалася єдина думка: « Що за ідіотські питання вона мені ставить?»
– Ні в кого не перетворююся. Ця прерогатива належить перевертням.
Судячи з тону, з перевертнями в нього також трабли. Боже, у хлопця взагалі є друзі?
– Справи з енергією інакші. Ми використовуємо цей варіант в безвихідних ситуаціях. Це небезпечно, якщо нема достатньо знань і практики.
Шестерні в голові, після його слів, закрутилися в подвійному темпі, а думка, що переміщення в інший світ цілком підходить для «безвихідного випадку», змусила похолонути. Хто знає, чи не буду я джерелом енергії?
Мабуть, якісь емоції позначилися на моєму обличчі, або я була відкритою книгою і читати будь-які зміни для Ейнара виявилася легким завданням, бо він заговорив заспокійливим тоном.
– Ксенія, перестань, я не настільки безнадійний. Поділюся з тобою секретом, - він піддався вперед, знизивши інтонації, ніби розповідає найбільшу таємницю і боявся, що її почують інші, - я набагато чесніший за світлих. Ці святоші обдурять, а потім скажуть, що вони брехали для твого ж блага!
Темні? Честніші за світлих? Він перейшов на фантастику? 
– А ти, значить, не обманюєш? – я була не в силах замаскувати скептицизм.
Відповідю мені стало тяжке зітхання, немов ще хвилину тому він в подробицях все розписав, а я –  нерозумна і дурна - вимагаю повторити все наново.
Ейнар відхилився назад, сідаючи прямо і приймаючи невимушенний вигляд.
- Повернемося до моїх здібностей, - майстерно з'їхав він з теми його чесності. Так можна було б поставити слона посеред дороги, а потім робити нічого нерозуміючий вигляд і заперечувати наявність тварини на проїжджій частині. - Велика помилка вважати, що темні здатні лише на підлість! У мене не розвинена здатність лікувати, з того світу я не здатний витягти, але примітивні хвороби вилікувати в моїх силах. Хороший наставник допоміг би розвинути цей дар, дав потрібні знання, тільки вони мені ні до чого. Не маю наміру своє життя гробити.
– Дарма ти так. На Землі подібні здібності можуть  принести користь. Що, якщо ти не повернешся додому? 
Його не надихнула ні перспектива залишитися Землі, ні перспектива стати лікарем чи цілителем.
– Я не благодійник! - Бачачи, що я збираюся обурюватися, він вагомо припечатав: - Ритуал забирає масу сил, витрачати їх на невдячних людей не маю наміру. Хоча ваш світ не дуже щедрий на магію. Витрачати особливо нічого.
Принесли наше замовлення, і я, на жаль, не встигла всерйоз поговорити з ним про шанобливе ставлення до інших. Вчора простолюдинкою обізвав мене, сьогодні в нього усі люди невдячні. Він точно живе якимись стереотипами. 
Це можна залишити на потім.  Бо незабаром Ейнар почав скиглити на рахунок їжі, яку принесла офіціантка.
Чим не догодила їжа нашому принцу? Чи не подобається салат? Чи курка? Або ... загалом, вирішила не гадати, а запитати вголос.
– Наступного разу краще порадься зі мною, - на видиху промовив він, явно намагаючись заспокоїтися.
Знизала плечима та взялася за свою порцію. Не буду ж силою запихати в нього по ложечці їжу? Ейнар же, зрозумівши безглуздість витівки, послідував моєму прикладу і наступні п'ятнадцять хвилин ми провели відносно спокійно. А дочекавшись, коли офіціантка принесе каву, повернулися до розмови про здібності Ейнара.
– Згадав! – клацнув він пальцями. - Це було в перший рік навчання, коли я намагався зазирнути у майбутнє. Двічі. На прохання друга, - він провів великим пальцем по губах, усміхнувшись, – але почуте його не порадувало. З того часу ми не дружимо.
Що він міг побачити? Це не з розряду: «У п'ятницю ти отримаєш двійку з філософії» 
–Ти передбачив смугу невдач?
– М-м, ні. Перший раз побачив смерть, - приголомшив він мене, але йому здалося мало, і він додав: - Його родича.
Ніхто не зрадіє новинам про смерть близької людини. Тільки мені це не стало гідним приводом розриву дружби. Не Ейнар вбивав його, він лише розповів, чого йому варто очікувати в майбутньому.
– А другий раз?
– Страту старшого герцога Гремсі. Моє попередження запізнилося. На нього чекав сумний фінал у будь-якому разі. На жаль, дідусь Аргнейра затіяв неправильну, небезпечну гру проти короля, за що поплатився своєю головою! Сама розумієш, бажання дізнатися про майбутнє пропало назавжди.
Розумію.   
– Як думаеш, - задумливо почала я, згадуючи свої думки стосовно його переміщення в парк, -  Арг-як-його-там міг відкрити портал та викинути тебе на Землю? В якості помсти.
– Міг. Також як і декілька ельфів, перевертнів, маг, відьма, вампір, стихійниця. Як думаєш, домового, який ненавидить мене рахувати? Гм.
– Схоже, ти був «дружнім» хлопцем.
Список ворогів вражав, як і той факт, що він примудрився якось вижити. Сподіваюся, його вороги просто вирішили відправити хлопця на далеку планету, щоб познущатися з нього, а не заявляться наступного ранку до нас у квартиру з метою помститися Ейнару за всі образи. Протистояти навалі фентезятині – не мій профіль, та й стати порубаною в капусту цими хлопцями мені не хочеться.
– Темні зі світлими здавна не дружать.
– У тебе друзі були?
В одну мить жалість до рудого нещастя почала прокрадатися в моє серце. У думках вималювався образ самотньої дитини, з якою ніхто не хоче грати через його приналежність до темних.
– Звичайно. Некроманти, орк, дракон, демон, дроу, темні маги. – Эйнар в одну мить розвіяв образ хлопчика в сльозах. Тепер він уявлявся мені хитро усміхненим своїм друзям, після того, як вони вчергове напакостили. 
Впаси боже зустріти компанію його друзів у підворітті!
– Судячи з першої нашої зустрічі, у френди до тебе можно потрапити тільки будучи аристократом?
– Пробач? Ти мала наувазі…?
Знову я забула про його фэнтезійне походження. 
– Я хотіла сказати, що серед твоїх друзів одні знатні, багаті, наділені даром. Ти часом не принц у вашому королівстві?
– Тебе цікавить мій титул? – розчарованно пролунав його голос. Наче він вважав мене невинною дівчиною, а я насправді полювала за його мільйонами. Що за фігня? - Як молодший син графа, я отримав титул віконту.
Почекай, віконте, зараз я тебе порадую несподіваною новиною. І нагадаю про вчорашнє.
Так, я виявилася злопам'ятною!
– На планеті Земля ти автоматично втрачаєш колишні заслуги, титули, гроші, - говорила я, роблячи байдужий вигляд, що було досить важко, враховуючи сильне бажання покепкувати з чаклуна, - і як ти там вчора мене назвав? Простолюдинкою? Що ж, Ейнар, ласкаво просимо до лав простолюдинів!
Він не зрадів новині про позбавлення привілеїв, які давав титул, але обговорювати її не став. Він зачепився за інше. Немов відчував, що це мене образило.
– Ти ходиш у чоловічому одязі, з коротким волоссям. А манери? Важко прийняти тебе за леді. Хочеш вибачення? Добре, вони будуть. - Карі очі стали серйозними. - Я, Ейнар Стюарт, офіційно прошу вибачення у тебе, Ксенія, за свої слова. Надалі я буду обережнішим у своїх висловлюваннях.
 Склала руки на грудях.
 – Вибачення прийняті. – На це він кивнув. Однак самолюбство все одно не заспокоювалося, і я не стрималася. - Нічого не вдієш, не бути мені леді. В одному ти помилився: на мені немає чоловічого одягу!
 – Та не-е-евже? – вкрадливо протягнув він. - Штани, сорочка, - жестом показав він на синю картату сорочку, дратуючи все більше. – На жіноче вбрання не схоже.
– Це жіночий одяг!
– Ні.
–Так!
 –Ні.
Чи можна запустити в нього чимось важким?
– Жіночий!
– Шанай, хіба можливо тобі довести, що жіночим вбранням є сукня?
– Нічого не змусить мене  взимку одягти сукню! Зручність важливіша, – уперто гнула я свою лінію.
– Заради зручності обрізала волосся, сукню замінила на штани. Не дівчина, а якийсь хлопчисько!
Не промовила і слова, так як була шокована його несподіваним гнівним випадом, з добрячою часткою докору та невдоволення. 
Мій стиль не припав до душі Ейнару. Гей, небесна канцелярія, у тебе там помилки не сталося? Йому на допомогу повинна була прийти мила або навпаки зухвала дівчина, але обов'язково будучи еталоном краси і прихованим магом.
Гаразд...згодна бути прихованим магом!
– Давай припинимо цю безглузду суперечку. Ти все одно нічого не розумієш у земній моді. - Не даючи Ейнару ні слова сказати у відповідь, взяла з нього приклад по кардинальній зміні теми і невинно поцікавилася: - Хто такий Шанай?
Він затнувся. Питання про загадкового Шаная спантеличило цього знавця жіночого одягу.
– Бог темряви на Аштері. Він допомагає нам.
– А світлі, я так розумію, вірять в бога світла?
– Так, його ім'я– Торград. 
– Тобто у вас два бога?
Виявилося, що Шанаєм і Торградом фантазія людей не обмежилася. Цілий Пантеон богів, як у давньогрецькій міфології, але на відміну від земного варіанту керували всім цим збіговиськом два брати – Шанай і Торград. Влада вони відвоювали у гарячо улюбленого дядечка - він же був страшним тираном - тому вони, заручившись підтримкою інших богів, замутили революцію і швиденько змістили родича. 
Але з їх приходом боги розділилися на дві категорії: темні та світлі, ставши відображенням братів. Між ними відбувалося постійне суперництво, ворожнеча, одні проти інших плели інтриги, деяким не пощастило стати їхньою жертвою і позбутися голови. 
А в якийсь момент дрібні божки об'єдналися і вирішили прибрати владу до своїх ручок, але потім отримали добрячого причухана за це.
Тому, незважаючи на безліч богів, на Аштері прийнято молитися тільки богу Світла та богу Темряви. Храми в їхньому світі також побудовані на честь Шаная і Торграда. Так брати покарали решту за їх промах, заборонивши будівництво храмів на честь інших богів на двісті років.
– Весело. – Хмикнула я наприкінці розповіді. - До вас випадково потраплянця з Землі не заносило? Дуже скидається на богів Стародавньої Греції.
– Неможливо. В королівстві стало би відомо про людину з іншого світу. – Заперечив Ейнар моє припущення.
–Ти з іншого світу, і що? Багато обізнаних про тебе? Для оточуючих ти звичайний хлопець. Думаю, якби землянин потрапив до вас, він постарався не виділятися, злитися з масою.
– З вашим зовнішнім виглядом не виділятися важкувато.
– Ти погано знаєш землян, ми кмітливі і у таких ситуаціях не губимося, - клацнула язиком. Самій довго пояснювати про наше мислення, тому вирішила піти іншим шляхом: - Завтра в мене пари, а ти, для заповнення пробілу, можеш почитати фентезятину. Комп'ютер все одно буде вільний.
– Знову я тебе не розумію. На жаль, у твоєму світі безліч незрозумілих слів, речей. Не магічний світ. – Його розвеселила власна фраза. - Не світ, а насмішка!
– Нормальний у нас світ. Ми звикли обходитися без магії.
– Ти просто не відчувала ніколи магії, – відмахнувся Ейнар, – не користувалася нею, не ставала з нею одним цілим. За останні години все, чого я досяг – зміг побачити аури людей, розумієш? - з запалом питав він, а за мить приходило усвідомлення, з ким він розмовляв і що розуміння йому не дочекатися, важко зітхав. - Дідько, ти не зрозумієш! У своєму світі я був майстром бачити справжній образ людей, перешкодами мені не були навіть наймайстерніші ілюзії, створені іншими. На другому курсі я вдосконалився, пішов далі і, доклавши зусиль, міг розвівати ілюзії сильних магів.
Хотіла інформацію про здібності Ейнара? Отримай і розпишись. Але тепер у голові роїлася купа питань, які негайно хотілося поставити йому. Запитала про важливе:
– Ти бачиш аури? І…мою?
Ейнар обережно кивнув. Я вмить пожвавішала.
– І що? Що ти бачиш? – було неймовірно цікаво.
– В твоїй аурі нема нічого особливого, - обломав мене хлопець.
Прикро. Я, як наївна дурепа, вуха розвісила, очікуючи, що він розповість щось надприродне і захоплююче, а він ... гад!
– Зовсім нічого? - Не хотіла вгамовуватися, до останнього не бажаючи вірити словам про нецікаву ауру. - Ні краплі?
Хлопцем він був не дурним, одразу зрозумів, що відставати ніхто не збирається і ділиться інформацією все одно доведеться. 
– Твоя аура чиста, в ній немає дірок, темних плям. Енергією ніхто не живиться. 
Дивно. Я думала, Альбіна Вікторівна – енергетичний вампір, який щосуботи висмоктував з мене енергію, за рахунок чого вона завжди була настільки бадьора
– В твоєму розумінню цікава аура протилежність моєї?
– Приблизно. Поверни голову вправо, а тепер трохи повернись, - він замовк, чекаючи, поки я виконаю вказівки, - бачиш дівчину в рожевому відсутності одягу? - охрестив він рожеву і напівпрозору блузу з глибоким  декольте.
Дівчина, до речі, була дуже гарною і не соромилася цього показувати, одягнувши спідницю з розрізом на стегні, який ще більше виставляв ідеальні ноги. Зупинитися вчасно вона не змогла, додавши ту саму «рожеву відсутність одягу». Шкода, образ міг вийти не таким кричащим. 
Тут раптом вона відірвалася від розмови з подругами, глянула у наш бік, розтягуючи задоволену усмішку на обличчі. Посмішка призначалася не мені. Дивно, незважаючи на синець, на нього вже западають дівчата. Перетворення із середньовічного аристократа на сучасного хлопця вдалося.
Але ми відхилилися від теми. Невже у неї аура цікавіша за мою? У мене без того не бракувало комплексів. Життя – несправедлива штука.
– Бачу. 
– На противагу твого яскраво-зеленого і червоного в її аурі переважають червоний, коричневий. Мутні кольори, аура витончується, що говорить про можливе серйозне захворювання. Однак, похоті це не завадило переважати над рештою кольорів.
Ні, життя прекрасне, як і моя аура! Про що я поспішила повідомити Ейнару. Розуміюще хмикнувши, він посміхнувся.  Ця посмішка відрізнялась від попередніх. Вона була теплою та невимушеною. Не посміхнутися у відповідь неможливо.
– Твої очі мають гарний горіховий колір, - комплімент прозвучав неочікувано і на мить здалося,  що серце пропустило удар. – Але окуляри все псують. Як давно у тебе проблеми із зором? 
Моргнула, позбавляючись від незрозумілого відчуття у грудях. 
– З народження. 
– Без них ти обходитися не можеш? - Я кивнула у відповідь. - Погано. На Аштері я позбавив би тебе потреби носити окуляри за кілька хвилин, а тут доведеться чекати. Але я допоможу тобі. Обіцяю. 
– Гаразд. – Нічого не мала проти того, щоб викинути окуляри та побачити світ без них.
Ейнар хотів щось додати до своїх слів, як раптом завмер, подивився кудись за моє плече, і посмішка зникла з обличчя. Його настрій знову зробив круте піке, зіпсувавшись.Честно, я вже не встигаю за ним.
– Що вони роблять?
Озирнулась. Дівчина з поганою аурою фотографувала Ейнара, але помітивши, що привернула нашу увагу своїми діями, прибрала наворочений смартфон і відвернулася до подружок. 
– Гадаю, фотографувала тебе.
– Навіщо? – був щиро здивований Ейнар.
– На пам'ять фотка. Похвалитися перед подружками. Викладе в інстаграм і прокинешся завтра знаменитим. – Перерахувала можливі варіанти. Я не екстрасенс, справжньої причини, як і думок дівчини, не можу знати.
– Інстраграм? – перекручуючи назву однієї з найпопулярніших соціальних мереж, запитав він.
– Інстаграм, – чітко повторила я. - Соціальна мережа. 
Мої очі спалахнули, коли я зрозуміла, що саме час долучити Ейнара до технологій двадцять першого століття. 
Почнемо із простого. Дістала свій телефон, з яким проходила півтора року і може й досі користувалася би їм, але тато подарував на день народження новенький айфон. Телефон був в гарному стані, на перший час Ейнару вистачить,  а далі хай сам вирішує.  
– У двох словах не поясниш, я наочно покажу. Бери стілець та сідай поруч. Займемося твоїм просвітництвом!
Ейнар непогано засвоював інформацію, іноді перепитував, але невдовзі з телефоном був на «ти» і міг орієнтуватися в ньому краще за бабусю. Це означало, що етап «як записати номер», «як зателефонувати» та «написати повідомлення» пройдено успішно! З інтернетом довелося повозитися довше, враховуючи обсяг інформації та постійне здивування чаклуна. Книги, картинки, відео, музика, спілкування з другом на відстані сотень кілометрів. Таке звичне для нас і надзвичайне для нього.
Я зареєструвала його в одній соціальній мережі –  фейсбуці. Твіттер чи інстаграм йому поки ні до чого.
На данний момент він вчився користуватися своєю сторінкою.
– Поки у тебе є тільки один підписник – я. – Пояснила і протягнула йому телефон.
А потім сталося несподіване: повз нас проходила дівчина з тієї самої трійці, і в якусь мить вона спіткнулася на рівному місці і, намагаючись утриматися за наш столик, збиває чашку Ейнара. Він сіпнувся вбік, але залишки кави встигли прикрасити низ пуловера.
– О, пробач, я ненароком. Пробач! - Вибачалася вона.   
На її обличчі виник натяк на каяття, але чомусь у її щирість вірилося важко. Я не втручалася, залишаючись мовчазним слухачем і дозволяючи розібратися Ейнару, а заразом не стати тим, на кому він зганяє свою злість. Лише мовчки подала йому серветку.
– Слід бути уважнішею, - процідив він крізь зуби, витираючи одяг і ледве чутно лаючись. Пристойних слів там було критично мало.
Вона повинна була почути попередження в його голосі, і йти до подруг, визнаючи поразку. На жаль, вона пішла ва-банк. За що поплатилася.
– Я можу оплатити хімчистку, - запропонувала вона, поклавши свою долонь на його біцепс. 
Помилка номер два.
– Ти? Оплатити? - глянув Ейнар на панночку  з неприкритою зневагою та відкидаючи її руку. А після ще й там витер серветкою. Розумію, що вчора мені дісталася мала частка його вибриків і не хочу стикатися з цією його припудренною стороною. Вважаю за краще кампанію адекватного Ейнара. - Як ти можеш щось оплатити, коли в тебе немає грошей на нормальний одяг? – натякнув він на спідницю та відверту блузку. - Іди звідси, панно, не ганьбись! 
Упевнена, що якби він мав гроші, він би обов'язково вручив пару купюр їй зі словами: «Йди, купи собі одяг. Не ходи в цих клаптях».
Ну, привіт, зіткнення Середньовіччя та сучасного світу.
Її обличчя вкрилося червоними плямами. Очі брюнетки гнівно спалахнули і, нарешті, вона звернула свою увагу, якій рада я не була, на мене. 
– Твоєму брату не знайоме слово "манери"? – злісно виплюнула вона.
Відповіддю їй стало моє невизначене знизування плечима. Навіть не стала заперечувати її припущення про брата. Адже ми так схожі з чаклуном, один-на-один (тут необхідно додати іронічну інтонацію)! Не дочекавшись від мене потрібної реакції, вона поспішила наздогнати своїх подруг біля виходу з кафе, насамкінець назвавши Ейнара мудаком
– Тобі варто бути терпимішим. – Дивлячись їй услід, сказала я. 
– До чого? 
– До нашої моди. 
Він пирхнув. 
– Якщо дівчина виглядає, як пропаща жінка мода тут ні до чого.