Колектив авторів - Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба

скіфської культур (до останніх належать специфічні наконечники стріл, меч-акінак, вудила і псалії скіфського типу, бронзова прикраса вузди у вигляді голівки хижого птаха, навершшя[83]). Згадані пам'ятки знайдено у похованнях поблизу сіл Єнджа та Білоградець у Болгарії, в могильнику № 39 біля хут. Кубанського Краснодарського краю, а також у похованні поблизу Лермонтовського роз'їзду та в Каменомостському могильнику на Ставропіллі.

Таким чином, початок VII ст. до н. е. є відправним моментом скіфської історії. Саме з цього часу, відповідно до найраніших згадок про скіфів у письмових джерелах, ми можемо використовувати термін «скіфи» щодо кочового населення, що мешкало на просторах північнокавказьких та причорноморських степів, а також мало цілком визначену й добре відому археологам «скіфську культуру».

Відоме не тільки «вузьке», конкретне розуміння терміна «скіфи», ай значно «ширше» його тлумачення[84], пов'язане з поширенням його античними авторами на інші сучасні скіфам кочові племена (зокрема Казахстану й Середньої Азії). Пізніше ім'я скіфів вживалося як узагальнююче ім'я — символ, — що поширювалося на їхніх кочових наступників. Яскравим прикладом такого випадку є рукописна праця Андрія Лизлова «Скіфська історія» (1692), де відображена тогочасна боротьба з татарами та турками[85].

Як «вузьке», так і «широке» тлумачення терміна «скіфи» має право на існування, бо кожне з них склалося історично і спирається на відповідні історичні реалії. Ми ж користуємось цим терміном лише у вузькому його значенні й розуміємо під ним конкретний кочовий народ, що панував у європейських степах на початку та в середині І тис. до н. е.

Скіфські походи до Передньої Азії

Найдавніші згадки про скіфів збереглися у ассирійських клинописних документах 70-х років VII ст. до н. е.

У цей період ассирійський престол посідав цар Асархаддон (680-669 рр. до н. е.), котрому, як і майже усім його попередникам, доводилося вести напружену озброєну й дипломатичну боротьбу за збереження ассирійської зверхності у Передній Азії. Цілком зрозуміло, що поява на північних кордонах Ассирії нового потенціального супротивника — скіфських загонів, що складалися з неперевершених стрільців-лучників та вершників, викликала занепокоєння у ассирійських володарів. Вони почали шукати шляхів до порозуміння зі скіфами. Зберігся письмовий запит Асархаддона до оракула бога Шамаша про те, чи буде вірним своєму слову Партатуа, цар «країни Ішкуза», якщо він дістане за дружину ассирійську царівну[86]. На жаль, невідомо, чи були реалізовані плани Асархаддона щодо цього династичного шлюбу, але досягти якоїсь домовленості з кочовиками, як свідчать подальші події, ассирійці все ж таки спромоглися.

Підтримка нового союзника допомогла Ассирії у боротьбі з повсталими 673 р. до н. е. мідійськими племенами, територія розселення яких прилягала до східного кордону цієї великої давньосхідної держави. Ще значнішу роль відіграв згаданий союз кілька десятиріч потому. Тоді військо Мідії, яка вже досягла незалежності, дійшло до серця Ассирії і взяло в облогу її столицю Ніневію. На допомогу Ассирії з'явилося «величезне військо скіфів, яке очолював цар скіфів Мадій, син Прототія» [Her., І, 103]. Більшість дослідників вважає, що Прототій Геродота і Партатуа з ассирійських джерел — одна і та ж особа. Тоді не виключено, що матір'ю Мадія, який поспішив до мурів Ніневії, могла бути ассирійська царівна. Але як би там не було, він завдав поразки мідійцям, а потім його загони могутньою хвилею полонили майже увесь Давній Схід і зупинилися лише на кордонах Єгипту, де Псамметіх І, «єгипетський цар, дарунками і проханнями умовив завойовників не йти далі» [Her., І, 105]. Ці події ознаменували початок понад чвертьвікового панування скіфів у Передній Азії, яке припало на другу половину VII ст. до н. е.[87].

Безперечно, головною запорукою скіфського володарювання у Передній Азії була боротьба Ассирії і ворожих їй країн. Така політична ситуація сприяла тому, що скіфи на деякий час стали третьою, вирішальною силою. Оволодіння Ніневією об'єднаними силами Мідії та Вавилону 612 р. до н. е. й загибель Ассирійської держави, що сталося за кілька років, не тільки докорінно змінили розстановку сил на політичній арені, а й зруйнували самі підвалини скіфського панування у Передній Азії. Проте ще деякий час скіфи лишалися значним воєнним чинником у цьому регіоні Давнього Сходу, про що свідчить і їхня участь у війні між мідійським царем Кіаксаром й володарем малоазійського царства Аліаттом, яка закінчилася близько 585 р. до н. е.[88].

Свідчення письмових джерел щодо передньоазіатської епопеї скіфів, що тривала близько ста років, підтверджуються багатьма археологічними матеріалами. Це, передусім бронзові вістря стріл, знайдені в різних місцях Закавказзя, Малої та Передньої Азії. Зрозуміло, ці знахідки не завжди підтверджують безпосередню присутність скіфів у якомусь конкретному місці — адже разом із «скіфським» луком та прийомами його застосування вони широко увійшли в арсенал бойових засобів місцевих народів. Недарма Геродот [І, 73] розповідає, що саме скіфи навчали стріляти з лука синів мідійського царя Кіаксара. Але в кожному випадку поширення таких вістер пов'язане зі скіфськими походами до Передньої Азії. На Близькому Сході виявлено кілька форм для відливання таких вістер. Одна з них походить з іракського міста Мосула і зараз зберігається у Британському музеї. Вона виготовлена з бронзи і призначалась для одноразової відливки трьох вістер. Л. Ундервуд, який експериментував з цією формою, дійшов висновку, що за наявності кількох кваліфікованих помічників він зміг би виготовляти до 10 тис. вістер на тиждень, а потреби 5-тисячного загону лучників могли забезпечити лише кілька таких портативних «майстерень»[89].

Серед знахідок, пов'язаних зі скіфами, чи не найбільш цікавим є так званий Саккизький скарб, виявлений на узбережжі солоного озера Урмія в Іранському Курдистані[90]. Найвірогідніше, цей комплекс являв собою інвентар зруйнованого поховання скіфського вождя другої половини VII ст. до н. е. Але переважну частину скарбу становили ювелірні вироби східного типу. Навряд чи можна дискутувати щодо шляхів, якими потрапили до рук скіфського ватажка ці коштовності. Не випадково Геродот так писав про період скіфської зверхності на Близькому Сході: «Протягом двадцяти восьми років скіфи панували у Азії і за цей час вони, сповнені нахабства і презирства, все спустошили. Бо, крім того, що вони з кожного стягували данину, яку накладали на усіх, вони ще, об'їжджаючи країну, грабували в усіх те, чим кожен володів» [IV, 106].

Слід зазначити: за часів, які нас цікавлять, території, що прилягали до сучасного м. Саккиз, були центром Манейського царства, яке мало спільні кордони з такими могутніми державами, як Ассирія та Урарту. Саме у ассирійських клинописних документах згадується «військо скіфів», які живуть в області «країни Манеїв», звідки вони, подолавши перевали, нападають на прикордонні