Юне Люмен - ЗалишенІ, Юне Люмен

4.

- Ма-а-м! - Гучно закричала дівчина, пригнічуючи напади кашлю.

У горлі неприємно дряпало, пересохлий язик відчувався, наче чужорідне тіло у ротовій порожнині, ковтати майже не виходило. У квартирі запанувала мертва тиша.

- Мам! – Ще раз голосно викрикнувши, дівчина нарешті піднялася з підлоги коридору і, кинувши свій сірий портфель, такий непотрібний тепер, попленталася на кухню.

Може мама затрималася на роботі? – Промайнуло у Алісиній голові. Проте вона чудово усвідомлювала, що це неправда. Мама теж зникла, розчинившись у повітрі. Багато разів до того, під час чергових безглуздих сварок, Аліса з особливою, болісною насолодою уявляла, що одного чудового дня мати зникне. Не помре, ні – це було б надто жорстоко. Просто кудись поїде чи зникне безслідно. І тоді вона житиме сама, розпоряджатиметься власним життям самостійно, насолоджуватиметься свободою. Або ще краще, переїде жити до своєї рідної тітки Лади, з якою їй вдавалося завжди знайти спільну мову.

Проте сьогоднішній день навряд чи можна назвати чудовим.

На кухні було порожньо. Усе в тутешній обстановці натякало, що мати сама не очікувала свого зникнення. Вона ніби просто спустилася у сусідній міні маркет, забувши ключовий інгредієнт для сьогоднішнього обіду. В ніс вдарив неприємний аромат горілого. На плиті, у синій емальованій каструльці колись варилася, потім пеклася, а тепер горіла картопля. Вода повністю википіла, на дні вже утворилася чорна кірка вугілля, газ у конфорці горів, як ні в чому не бувало.

Так і до пожежі недовго!

Викрутивши чорну пластикову ручку, Аліса вимкнула плиту і накрила безнадійно зіпсовану каструлю такою ж синьою емальованою кришкою. Широко прочинивши вікно, дівчина нарешті роззирнулася. На стільці висів сірий вафельний рушник, на дерев’яній обробній дошці застиг процес нарізання шампіньйонів на охайні скибочки.

Швидко наповнивши високий стакан водою з кухля, дівчина зробила декілька великих ковтків, відчуваючи неабияке полегшення. Тримаючись за напівпорожню склянку з прозорою рідиною, наче за останню надію, Аліса пройшлася їх невеликою квартирою, з кожним кроком втрачаючи залишки надії на присутність тут мами.

Може це просто страшний сон?

Декілька разів міцно щипнувши себе за бліду шкіру передпліччя, вкриту тонкими рудими волосками, Анхім не відчула нічого, крім неприємного болю. На місці необґрунтованих тортур шкіра миттю почервоніла, загрожуючи лишити синці. Та хіба це щось нове? Мати завжди сварила її за нові синці та садна, хоча Аліса не завжди була винна у їх появі. А от Лада завжди заступалася за неї, навіть коли ситуація, здавалося, оберталася цілком проти дев’ятикласниці.

Лада, може вона щось знає? – Світла думка осяяла похмуре обличчя дівчини. Рудоволоса почала нишпорити у карманах джинс та кофти, розшукуючи свій телефон. Марно, бо він залишився лежати у молодій соковитій траві десь недалеко від станції метро, серед сірих, похмурих багатоповерхівок. І музика, напевно, досі грає на ньому, якщо він не сів.

Треба буде зробити гак по дорозі до квартири Лади, раптом, він ще живий…

Розгублено накинувши темне пальто на плечі, Аліса вирушила у гості до своєї тітки. Вона жила недалеко звідси, буквально у двадцяти хвилинах швидкої пішої ходьби.

Аліса і Лада завжди добре розуміли одна одну. На чотири роки молодша за свою сестру Ангеліну, Лада, здається, була на цілий десяток мудріша і розважливіша. Хоч вони і були схожі, майже як дві черешні, між їхніми світосприйняттями залягла глибока прірва.

Лада була успішною бізнес-вумен, тримала власний, хоч і невеличкий, салон краси у тому ж спальному районі, що мав назву «Зимова вишня». Лада Наумова була молодою, самодостатньою жінкою, яка точно знала, чого хоче від життя. Незаміжня, не обтяжена материнством, якщо не рахувати її салону краси, який вона лагідно називала «моє дитятко» та Аліси, яку вона вважала в певній мірі і своєю дочкою, адже багато часу присвячувала її вихованню, навчанню та розвагам.

Довгий час вони з Ангеліною жили разом, розділяючи спільний побут та виклики батьківства, аж доки бізнес сестри не пішов угору, вона не придбала собі окрему двокімнатну квартиру та червоний Daewoo Matiz. Тепер вже вона їздила на червоній Audi, справляючи неабияке враження на бабусь під під’їздом та однокласників Аліси, коли час від часу навідувалася на батьківські збори або щоб забрати дівчинку з останніх уроків на дівочі посиденьки.

Завжди доглянута, з свіжим, обов’язково червоним манікюром на довгих мигдалевидних нігтях, зі свіжими нарощеними віями, легким макіяжем очей та яскравою, червоною, наче кров помадою, що вже встигла стати її візитною карткою, Лада Наумова завжди справляла неабияке враження не тільки на чоловіків, а геть-чисто на кожного, хто мимохіть траплявся на її шляху. Ангеліна Анхім завжди ставила свою молодшу сестру у приклад Алісі, здавалося, вона навіть потай заздрила, фантазуючи, як склалося б її власне життя, якби вона не «залетіла» від Сергія. Донька завжди відчувала це, навіть якщо мати про це ні разу не говорила вголос. Сама ж Лада завжди підтримувала Алісу і говорила, що найголовніше – бути собою, що у кожного свій шлях. У Аліси Анхім він, схоже, був надзвичайно тернистим.

Червоний, наче яскравий вогонь, наче кров конкурентів, автомобіль стояв на звичайному для себе місці невеличкого паркувального майданчика перед панельною дев’ятиповерхівкою, у якій жила тітка. Хоча вона вже давно могла дозволити собі придбати помешкання у одній з популярних новобудов міста, що множилися, наче ракова пухлина, руйнуючі усі можливі і неможливі краєвиди міста, вона робила свідомий вибір жити тут, бо тут же був її салон і, як вона казала «двоє найдорожчих дівчат у моєму житті».

Через відсутність електроенергії домофон не працював. Рвучко смикнувши важкі залізні двері, дівчина зникла у темряві охайного під’їзду, мимоволі озирнувшись, наче за нею хтось міг стежити. Ліфт також не працював, звисаючи тепер самотньо у довгій шахті, наче непотрібний додаток до індустріального бруталізму.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍