Ірен Кларк - Гра без правил, Ірен Кларк

7

Лана

Казино на Тарасівській було ще тим гадючником. Тусовка тут збиралася різна: від бізнесменів, які програвали своїх дружин і квартири, до всякої швалі, що думала, ніби здатна надурити систему. В реальності ж надурювали тільки їх.

Я вийшла з машини, витягнула з кишені телефон і подивилася на екран. Ден ще не скинув мені точну локацію Романенка, тому доведеться трохи поблукати.

Перед входом стояли два охоронці в чорних костюмах, схожі на грьобані бетонні блоки.

— Доброго вечора, красуне, — один із них хитро посміхнувся, оглядаючи мене з ніг до голови.

Я закотила очі.

— Відкривай двері, гора м’язів.

— А запрошення є?

Я широко посміхнулася, витягла з кишені ствол і крутанула в руці.

— Ось моє запрошення.

Охоронець моментально перестав посміхатися і мовчки відчинив двері.

— Дякую, сонце.

Я увійшла всередину, і на мене одразу ж накотила хвиля густого сигаретного диму, змішаного з ароматами алкоголю, дорогих парфумів і поту. Ідеальне поєднання для місця, де народжуються великі гроші і ще більші проблеми.

Пробираючись між столами, я вдивлялася в обличчя присутніх. Лайно, Романенко мав бути десь тут, але знайти його в цьому хаосі було ще тим квестом.

— Лано?

Я повернула голову і побачила знайоме обличчя. Ланс, колишній з комнади Макса, а тепер просто людина, яка чомусь ще була жива після всього, що витворяла.

— Ти що тут робиш? — Він примружився, оцінюючи мене так, ніби я була чимось незвичним для цього місця.

— В гості зайшла. А ти?

— Та так, роблю ставки, — він кивнув на покерний стіл.

—Романенка бачив?

Ланс підняв брову.

— І що тобі від нього треба?

— Пробити коліно.

— Лано…

— Лансе…

Він потер перенісся і зітхнув.

— За баром. Бухає.

— Дякую, давай.

Я розвернулася і попрямувала до бару. Зайвий раз розмовляти з цим шматком лайна мені не хотілося.

Романенко сидів, розвалившись на стільці, і заливався віскі, наче завтра вже ніколи не настане.

Я сіла поруч і постукала пальцями по стійці, привертаючи його увагу.

— О, яка зустріч, — він п’яно посміхнувся. — Лана…

— Романенко.

— Чого тобі?

— Гроші.

Він нахилився вперед, витріщаючись на мене, а потім розсміявся.

— Ха, гроші, кажеш?

— Угу. Ден чекає.

— І що, він прислав тебе?

Я знизала плечима.

— Він знає, що я можу переконувати людей краще за будь-яку грьобану інкасаторську службу.

Романенко хитро примружився.

— А що, якщо я не хочу платити?

Я посміхнулася і дістала ніж, покрутивши його в пальцях.

— Ну, тоді ми знайдемо інший вихід із цієї ситуації. Наприклад, твій палець може стати заставою.

Він похолов, але швидко взяв себе в руки.

— Ти блефуєш.

Я наблизилася до нього, торкнувшись лезом його руки.

— Ти хочеш перевірити?

Ми дивилися один на одного кілька секунд. Напруга висіла в повітрі, як перед грозою.

І врешті він рвучко відсунувся.

— Добре, добре, блін! Я заплачу!

Я посміхнулася і прибрала ніж.

— Ну от і чудово. Ти ж знаєш куди перевести, правда?

Він кивнув, витираючи спітніле чоло.

— Маєш рівно дві години. Інакше… — я усміхнулася ще ширше, — ти залишишся без манікюру.

Він проковтнув клубок у горлі, а я піднялася і попрямувала до виходу.

Робота була зроблена.

Я вийшла з казино, глибоко вдихнула нічне повітря і закурила. Було дивне відчуття — що все лайно чекає мене попереду, але на сьогодні точно з мене досить.

Романенко, падло таке, сам винен. Хочеш грати у великі ігри — вмій програвати без істерик. Або хоча б без ризику втратити кінцівки. Хоча, чесно кажучи, мені було б не шкода.

Я витягла телефон і набрала Дена. Він узяв слухавку після другого гудка.

— Ого, Лано, ти швидка, як завжди, — його голос звучав розважено, але я знала, що він зараз дико задоволений.

— Ну, я ж не можу дозволити тобі довго страждати без грошей, — я видихнула дим і відкинула волосся назад.

— О, як ти турбуєшся про мене, я зворушений.

— Відіграєшся зі своїми баригами, Денчику. Романенко заплатить. Але тепер твоя черга.

До завтра, щоб у мене була вся грьобана інфа по Воронову. Не офіційна. Вся та гидота, яку ти так любиш збирати.

— Без проблем.  — протягнув він. — Але навіщо тобі Воронов?

— Не твоє діло.

Він засміявся.

— Ти завжди така ніжна в своїх проявах любові.

— Ден, без зайвих питань. До завтрашнього вечора.

— Буде зроблено, Лано, — він замовк на секунду, а потім додав: — До речі, твій відсоток від боргу Романенка я закину тобі на карту.

Я примружилася.

— А з якого це дива?

— Бо я вмію бути вдячним.

— Не знала, що ти на таке здатен.

— Люди ростуть, змінюються.

— Ти? Змінюєшся? Ну ти й гуморист.

— А що, я не можу бути щедрим?

— Не можеш.

— От сучка невдячна, — хмикнув Ден, але без злості.

— Ага, а тепер давай, шукай мені інформацію.

— Як скажеш, королево.

Я розсміялася й відключила дзвінок.

Так, на сьогодні з мене досить. Я кинула недопалок під ноги, роздушила його носком черевика і попрямувала до своєї машини.

Додому я доїхала швидко. Дороги були майже порожні, і це радувало, бо після сьогоднішнього дня мені не вистачало тільки чергового дебіла на дорозі, який вирішить, що має права на весь світ.

Я зайшла у квартиру, кинувши ключі на тумбочку, і першим ділом вимкнула телефон. З мене вистачило на сьогодні всіх цих розмов.

На автоматі зайшла на кухню, відкрила холодильник, знайшла залишки піци й вийшла в кімнату.

Так, тепер план простий. Завтра я отримую інформацію від Дена і вирішую, що з нею робити.

А зараз…

Я кинула піцу на тумбу, розв’язала хвіст, плюхнулася на ліжко, натягнула ковдру і просто закрила очі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍