Василь Миколайович Шкляр - Троща

Доходячи до краю очерету, я почув легеньке талакання дзвіночка, — такі в нас вішають на шию коровам, щоб не загубилися, — і мені трохи відлягло від серця. Якщо пастухи вигнали сюди корів, то ворожої застави немає. Зараз розпитаю, що тут і як, а далі подамся до криївки, що на хуторі Драгоманівка. Віднедавна у ній тимчасово сиділи тернопільський окружний провідник Шах, його друкарка Оля та ще двоє підпільників. Якщо хтось із наших вирвався з облави, то тепер і він міг бути на Драгоманівці.

Від Купчинців долинуло якесь монотонне погуркування. Якщо прориватися до хутора, то треба бігти негайно, бо замість пастушків тут можуть з’явитися пастухи в червоних погонах.

Я обережно розхилив очерет, щоб роздивитися, хто тут пильнує корів, і серце моє стислося в макове зерня.

Суче поріддя! Від Купчинців у цей бік повзла колона вантажівок, напханих більшовиками. Облавники вже на ходу вискакували з кузовів, розтягуючись розстрільною вздовж очерету. Не було сумніву, що вони приїхали прочісувати трощу, і тепер витолочать її уздовж і впоперек. Витопчуть усе живе, і невідомо, чи вціліє бодай ота водяна курочка, що вкрала мою мазепинку.

7

У ближньому до міського парку гастрономі я купив ялових кісток і пішов до свого друга в гості. Осінь уже підбиралася до холодів, було вітряно, і я підняв комір плаща, якого таки купив за половину останньої зарплатні. Йосип мене відраджував, казав, що треба купувати відразу тепле пальто, кальсони і черевики на хутрі, але я, впертюх, придбав люксусового плаща, правда, не чорного, а сірого. Ти ще не дідо, хлопе, еге?

Свідок Єгови Йосип мене більше не дратував своїми проповідями, бо згодом так вийшло, що ми працювали у різні зміни, і коли я йшов до пекла, то Йосип сидів удома, а коли він ставав чортом, тоді я був сам собі за господаря в хаті. Щоправда, в чотирьох стінах мені не сиділося, хіба іноді почитаю чи відісплюся, а загалом-то я шукав собі пригод на повітрі. Якщо можна назвати пригодою ось такі відвідини друга, якого я знайшов, як завжди, у віддаленому закуті парку. Мій друг тут постійно не квартирував, він собі міг пробувати де завгодно, але ми з ним умовилися, що в суботу будемо зустрічатися в парку. Там, де познайомилися. Я його кликав Крісом[17], а він мене не називав ніяк, бо не вмів розмовляти, не міг собі навіть купити ялових кісток на полуденок.

Я сів на лаву, висипав з целофану перед ним гостинці й дивився, як Кріс полуднує. Він ніколи не накидався на кістки жадібно, спершу уважно дивився на мене своїми рудими очима (мовляв, як воно, все гаразд?) і, коли я кивав йому, що так, усе більш-менш, починав повагом перемелювати гомілку чи ратицю. А цього разу Кріс затримав на мені погляд довше і якось чудно ворухнув чорними ніздрями, вловивши незнайомий запах.

— Купив, — сказав я. — Спершу хотів чорного, а потім подумав, що не личить мені до них уподібнюватися. Як він тобі?

Оцінюючи мою обнову, Кріс схилив голову набік. Це був той порух, який у людей називається «знизав плечима».

— Ну, знаєш! Тобі нічим не вгодиш, — сказав я. — Ти пес-бурлака, а мені ще треба сі женити. Чоловік мусить когось лишити по собі, нє? Тобі добре, ти, либонь, сотні цуциків пустив на світ. Га, Крісе?

Він зніяковіло опустив голову.

— Що, соромно? Ану покажи, як ти соромишся.

Це була найцікавіша команда, яку Кріс виконував залюбки. Він ще нижче похнюпив голову і правою лапою двічі мазнув себе по вусі.

— Ну, видиш, який ти гульвіса.

Після полуденку ми з Крісом ще походили парком. Він дуже любив так зі мною гуляти, видно, бачив, як господарі вигулюють своїх псів, і йому теж так хотілося. Кріс то відбігав десь убік, принюхуючись до опалого листя, то знов радісно біг до мене, прищуливши вуха. Я нахилявся, схвально гладив його по голові й казав, що він найрозумніший пес у світі, бо я навіть серед учених собак не бачив такого, котрий би показував, як він соромиться.

Потім Кріс провів мене до трамваю і я на прощання подав йому руку.

— Ти за цуциків мені пробач, — сказав я.

Він простягнув мені свою важкеньку лапу, «знизавши плечима». Мовляв, пусте, чого не буває між нами, чоловіками. Я вскочив до вагона і помахав йому через вікно. Кріс із розумінням дивився услід.

Я доїхав до зупинки Чекістів і пішов у напрямку вулиці Комінтерну. Назустріч дув холодний вітер, гнав хідником пилюгу, падалішнє листя, слюдяні обгортки. Було незатишно, порожньо на душі, але я сказав собі, що Бог не без милості, козак не без долі, і насмілився заглянути на хвилинку… Ну, якщо на хвилинку, то зрозуміло куди. Я знав, що там уже гамірно, але вирішив просто привітатися й випити кави.

Біля входу диміли цигарками кілька чоловіків — у «хвилинці» це було заборонено. Я прочинив скляні двері, на мене війнуло важким винним духом. Усі столики вже позаймали, але ще можна було притулитися біля поличок попід стіною.

Я став до шинкваса в чергу, Стефа помітила мене й усміхнулася ясними, як у лошати, очима. Переді мною було душ троє, вона обслужила їх, як і годиться, за хвилинку. Тоді я нахилився через шинквас до Стефи і тихенько сказав:

— Слава Ісусу Христу.

Вона трохи розгубилася, ніби не розчула мого привітання, а потім відповіла майже пошепки:

— Навіки слава Богу.

— Мені то саме, — сказав я.

Стефа поклала в мою філіжанку п’ять грудочок цукру, я розрахувався і відійшов, бо в спину вже сопів перегаром дебелий ярижник у синій нейлоновій куртці. Довелося примоститися зі своєю кавою біля полиці попід стіною, досить дивним місцем навіть як для пивного закладу, адже виходило так, що чоловік мусив стояти обличчям майже впритул до стіни. Спало на думку, що саме в такій позі розстрілюють людей біля тюремних мурів. Тому я став одним боком до стіни, а другим до привілейованих столиків і, розтягуючи задоволення та час, пив каву горобиними ковточками.

Мені довелося косувати одним оком не лише на Стефу, а й на цікавого чоловічину за столиком біля вікна, який, потягуючи пиво, читав газету, наче він зайшов щонайменше до паризького бістро. Чоловічина був не в чорному плащі, але мені здалося, що я вже десь бачив це прісне, самозаглиблене обличчя, яке вдавало байдужість до всього світу.

Тим часом люду прибувало, у «хвилинці» ставало дедалі тісніше, і жваві клієнти, штовхаючи мене ліктями, вже позаймали навіть «розстрільні» місця під стіною. Присусідилося двоє і до чоловіка, котрий був байдужий до всього світу, але читав газету. Не знаю, чому я