Василь Миколайович Шкляр - Троща

причепився до тієї газети, — мабуть, у ній був якийсь знак. Я вже хотів піти, аж раптом до мене підступив ярижник у синій нейлоновій куртці.

— Слиш, мужик! — нахраписто звернувся він. — Домаж рваного.

— У мене все ціле, — сказав я, дивуючись із його апетиту, — відразу зажадав не десять копійок, а карбованця.

— Нє понял, — витріщив він бичачі, у кров’яних прожилках сліпи.

— Буває.

— Ну харашо, а полтіннік даш?

— Якщо попросиш по-людському, то я подумаю.

— Нє понял. Ти чьо, нє рускій?

Переді мною міг бути провокатор. Алкоголіки-прохачі, ті запобігливі до відрази. Я вже знав, що хлопці в чорних плащах таких, як я, часто провокують на «злісне хуліганство». Підсилають когось, щоб затіяв бешкет, а винним роблять тебе. За «злісне хуліганство» ні сіло ні впало могли впаяти три роки. Тому я зі своїм «послужним списком» і чорною міткою в паспорті уникав зайвих сутичок, хоч руки свербіли часто. Свербіли, можна сказати, по самісінькі лікті. Я люто ненавидів цю терплячість, але іншої ради не мав. Ось і тепер, зціпивши зуби, хотів було вислизнути надвір, аж раптом відчув на собі Стефин погляд. Вона все бачила й, напевно, чула нашу розмову, бо раптом крикнула з-за шинкваса:

— Ей, там! Ти чєво пріцепілся к інтєлігєнтному чєловєку?

— Ти ко мнє? — обернувся до неї прохач.

— Валі оттуда! А то щас міліцію визову! — пригрозила Стефа.

І тут «інтелігентний чоловік» почув таке, від чого кров ударила в голову.

— Закрой рот! — ошкірився ярижник. — Су…

Він не доказав. «Тільки без синців», — майнула думка, і я зацідив йому кулаком під «дихало», а коли він склався удвоє, додав ребром долоні по карку. Ярижник уже лежав на підлозі, аж тут на мене посунули двоє його почарківців. Я недаремно пив каву під «розстрільним» муром — від першого удару ухилився так вчасно, що нападник затопив кулаком у стіну. А ось другого покидька я привітав невдало. Від злості угнітив коліном у пах з такою силою, що замість зігнутися сарака, мов ганчір’яне опудало, відлетів назад і з гуркотом перекинув високого столика. На підлогу гримнули кухлі з пивом, посипались, розлітаючись на друзки, тарілки.

Не знаю, чим би все закінчилося, але враз поміж нами виросла Стефа.

— Прєкратітє нємєдлєнно! — закричала вона. — За посуду кто будєт платіть?!

— Я заплачу, — сказав я.

— Ну да! Оні всьо началі, а платіть будєтє ви? — обурилася Стефа. — Галя! — обернулася вона до прибиральниці, яка тим часом стояла на варті біля шинкваса. — Ти міліцію визвала?

— Он пєрвий ударіл! — раптом показав на мене чоловічина з відсутнім лицем, котрий читав газету.

— Не треба міліції, — сказав я, пасучи очима своїх нападників, аби хтось зненацька не накинувся збоку. Але вони ще тільки збирали себе докупи. — Я все оплачу.

Стефа подивилася на мене ясними, як у лошати, очима й далі говорила по-тутешньому, щоб усі чули:

— Я своімі глазамі відєла, кто начал драку! Я буду свідєтєлєм.

Усі загули, засперечалися, хто тут винен, і в тому шарварку Стефа обдарувала мене таким поглядом, за який я готовий був знову піти на каторгу.

— Оце-то дідо, — мовила вона пошепки. — Ну й ну…

Враз упала тиша. До «хвилинки» заходив наряд міліції.

— Це не я, — злякано звела брови Стефа. — Я нікого не викликала.

Звісно, що ні. Ніхто нікуди не дзвонив, менти знали, по кого прийшли. Один із них підступив до мене і взяв за лікоть:

— Пройдьомтє…

Від доторку його руки я напружився. За будь-який спротив, особливо за відірваного міліціонерові ґудзика, такому, як я, світило від трьох до семи.

Стефа почала їх переконувати, що я не винен, що вона буде свідком на будь-якому суді.

— Нє волнуйтєсь, гражданочка, — заспокоїв її огузкуватий сержант, котрий стояв збоку і лузав гарбузове насіння, акуратно ховаючи лушпиння в кишеню. — Разбєрьомся.

Мене вивели і посадили у міліцейський «воронок», що стояв уже біля входу. Огузкуватий сержант заліз у кабіну до водія, а поруч зі мною сіло два молоденьких міліціонери. Вчорашні селюки (може, вони пішли на цю службу теж заради прописки) відводили очі й мовчали. Я зрозумів, що проти мене затівається щось лихе. Ну що ж, мені не звикати. Бувало й гірше. Але Бог не без милості, козак не без долі.

8

Я знов повернувся в очерет і тепер думав, у яку шпарину забитися.

У виснаженому тілі не лишилося й краплі сили, тільки втома і біль. Не знаю, як я ще володав ногами і що мною рухало далі. Хіба що відчай. Бували хвилини, друже Пластуне, коли я заздрив тобі і шкодував, що не впав разом із тобою. Тепер би не мучився. Зрадлива думка нашіптувала, що ці муки даремні, що я, грішний зухвалець, вирішив перехитрити саму смерть.

«Ти вийдеш, я знаю».

Так, друже Пластуне, я спробую.

Було б непогано знов заховатися під папороттю, але та місцина більше годилася для ночівлі, коли облавники не прочісують очерет. А вдень вони переходять трощу розстрільною і нишпорять насамперед там, де твердіше, тому неодмінно столочать папороть. Отже, сховку треба шукати там, де найглибші багна, куди вони не полізуть.

Я подумав, що в разі крайньої небезпеки, коли припече, можна пірнути в багно з головою і дихати через очеретину, хоч знав, що це не так просто, як у легендах про козаків. Я вже не раз, купаючись у Стрипі, пробував дихати через очеретину, виходило кепсько. Але про всяк випадок заготував собі очеретяну дудочку і пішов шукати найширші та найглибші багна. Жаль, що не було довгого дрюка, щоб промацувати дно, через те мусив міряти глибину собою, залазячи в багнюку і вибираючись із неї увесь у рясці, жабуринні та смердючій твані.

Зрештою натрапив на одну цікаву місцину, де між двома калабанями проходила смужка твердішого ґрунту, покрита зверху водою, може, десь по коліно. Якщо йти цією смужкою босоніж, промацуючи твердь, то втрапиш якраз на крихітний острівець, за яким теж починалося багно по шию. Я заготував собі із сухого очерету накриття на голову, схоже на лелече гніздо, щоб, коли доведеться сховатися в багнюку, то затулити зверху голову цим «брилем». А невеличкий острівець у заростях догоджав ще й тим, що тут можна було поруч себе заховати автомат і гранату в сухому місці.

І саме тоді, коли я вже облюбував собі це місце, десь на краю трощі, ближче до Купчинців, здійнялася густа стрілянина. З її ладу я зрозумів, що це не сліпа пальба, це розпочався бій: не інакше, як хтось із наших пішов на прорив. Видно, одчаяка був не один, може, їх двоє чи троє побачили, що трощу беруть у лещата, і вирішили спробувати щастя в бою. Або вирватися з пастки, або ліпше згинути в сутичці