Anael Crow - Доброчесність і Порок, Anael Crow

            Тепер їй відома форма. З золотого самородка відлили золотий ключ, що відчиняє і замикає в'язницю всього Зла. Це гідне перевтілення. Але чи не надто м'яким є метал?

            Агата знову відчула зрадливу остуду, яку відчувала, піднімаючись на Замкову гору. Втім, хіба не всім належить відчувати невпевненість та хвилювання, приймаючи нове призначення? Саме тому вона шукає підтримки у Господа. І, слава Богу, їй є на кого спертися.

            Місто – останнє місто на Землі, єдине, що встояло перед Злом, – оповила щільна хмара смогу. З його бугристої спини витикалися заводські труби і стовбурчилися в небо, наче голки на шкурі дикобраза. З усякого горла виривалося полум'я і густо валив чорний дим. Повисаючи у повітрі, згодом він повільно сповзав до підніжжя міських стін, залишаючи по собі брудний сірий слід.

            Робота тут не зупинялася ні вдень, ні вночі. Маленькі фабрики і великі мануфактури кишіли людьми. Вони втискалися між механізмами дрібними трибками, угвинчувалися головатими шурупами, умащували своїм потом металеві поверхні, дозволяючи велетенським машинам обертатися задля нового суспільства. Ці люди ніколи не зупинялися відтоді, як були вкинуті в горнило пекельної праці, поступово  згоряючи, стираючись, перетворюючись на дрібну стружку, працюючи на знос заради загального блага. Вони, перемазані з ніг до голови мазутом, як голова святого – оливою, знали своє місце. Місце, від якого Агата відкараскалася давним-давно.

            …Місто, яке ще називали Новим Едемом, зустріло  сестру весняним дощем. Перші великі краплі вдарили об верх дорожнього диліжансу, як кинуті на кришку труни грудки сирої землі. Агата виглянула у вікно і заскочила Місто чорним і набряклим від вологи. Воно нагадувало гнилий баклажан, який пролежав у брудній калюжі надто довго. І вона посміхнулася йому. Усміхнулася з тою зверхністю, яку набула за роки життя в абатстві: незважаючи на всі докладені зусилля, йому не вдалося поховати її мрії. Тільки завдяки власному завзяттю та винахідливості їй пощастило втекти звідси раз і назавжди. Навіть зараз вона не збирається затримуватись тут надовго.

            Розкривши Новітній Заповіт і перегорнувши кілька сторінок, Агата витягла заховану між ними записку. Розгорнувши складений навпіл листок паперу, черниця насилу розібрала в чорнильному частоколі кілька слів: Площа святої Катерини, четвертий будинок, вхід через базиліку.

            Чому раніше вона не спромоглася прочитати ці рядки?

            Похитавши головою, Агата акуратно склала записку і заклала нею одну з улюблених глав. Втім, нічого не змінилося б.

            Роззирнувшись, вона знайшла Місто таким, яким залишила його багато років тому.

            Душі померлих, яким давним-давно належало відійти в інший світ, так само тинялися його вулицями і вели із живими невимушені розмови. Примарні чоловіки ввічливо піднімали краї капелюхів, промовляючи: «Добрий день!» і «Як ся маєте?», а жінки вітально схиляли голови, запнуті жалобними вуалями. І чим дощовішим був день, чим щільніше огортав Місто сірий туман, тим виразніше в ньому проступали їхні примарні постаті. Усі вони, без жодного винятку,  чекали на Суд Божий, а заразом і  на Його Царство, бо відправляти їх у геєну вогненну не було за що.

            Скрипнувши наостанок колесами, диліжанс зупинився, і Агата залишила рятівний дах. Дощ пиріщив у капор, залишаючи на червоному полі кармазинові плями. Сховавши Святе Писання у торбу і перекинувши її через плече, Агата з жалем згадала про парасольку, яку залишила у такій затишній і дбайливо прибраній келії. Зазвичай вона обходилася найнеобхіднішим, але цієї речі нині вельми бракувало.

            Повагавшись, сестра Ордена Святої Філомени ухвалила єдине правильне рішення: якнайшвидше пірнути в багатолюдний натовп.

            Місто не часто балувало своїх мешканців хорошою погодою, і недосвідченому неофіту могло здатися, що Господь спеціально карає людей за непослух потопом, як чинив за часів Ноя, але дощ завжди швидко вщухав. Він йшов час від часу, роблячи перепочинки і даючи землі просохнути. Але в моменти, коли вулиці переповнювалися водою, всюдисущі щури першими спускалися вниз по ринвах.

            У глибині душі Агата навіть раділа калюжам, що широко розлилися під ногами, сподіваючись, що щури надто зманіжені, аби вдатися до купання. У суху погоду вони безперестанку снували між ногами, а найвідчайдушніші з них дерлися по панчохах угору. Та, на щастя, саме сьогодні забиті послідом решітки стоків неохоче пропускали воду, і смердюче багно ще довго кисло, поки, нарешті, не розмокало і не провалювалося в темну утробу каналізації.

            – Святий Боже! Я не вірю власним очам! Сестра Ордену Святої Філомени! – бліда постать матеріалізувалася поруч і накрила  голову черниці примарною парасолькою. Застрягши в щільному згустку ектоплазми, дощові краплі повисли у повітрі.

            – Дякую за турботу, – вдячно усміхнулася Агата. Глипнувши з-під просяклого вологою чернечого капора, вона спробувала розгледіти примарне обличчя.

            – Прошу вас, не переймайтеся. Ми навряд чи були знайомі. Здається, я помер ще до вашого народження, але, як і всі інші душі, змушений залишатися тут. Я чекаю. Хоча вкрай знудився. Я знаю тут усіх, усіх у цьому Місті! – і примара зневажливо скривила губи.

            – Господь нагородить вас за терпіння…, – відповіла вона.

            – О, це неодмінно станеться. Але коли? Аби ж знати! Аби швидше! Бачите, з цим трубним гласом усі повискакували з могил. Навіть ті, кого особисто я хотів би бачити спочиваючими вічно. Наприклад, мою власну дружину. Не те, щоб я не любив її за життя, але вона завжди слухала тільки свою матір, а моєю думкою зневажала. Адже сказано: жона повинна слухатися чоловіка, чи не так? А вона все робила навперек. Добре хоч те, що опинившись по той бік життя, ми всі ставимося один до одного терпиміше. Але в будь-якому разі ми терпимо товариство одне одного, як це бувало за життя, а терпіння не вічне! Терпець може увірватися будь-якої миті. Особисто я волію лежати в могилі, ніким не потривожений, на повній, так би мовити, самоті.