Сніжана Якимчик - Клеймо нареченої , Сніжана Якимчик

5

Еліана

Я не знала, що мене очікує.

Всю дорогу в машині я мовчала, втупившись у вікно, крізь яке мелькали нічні вогні міста. Даміан теж нічого не говорив – лише час від часу кидав на мене короткі, оцінювальні погляди. Його мовчання лякало більше за слова.

Коли автомобіль плавно зупинився перед величезними воротами, мене охопило дивне відчуття. Місце, де я мала жити відтепер, здавалося водночас розкішним і… моторошним.

Брама повільно відчинилася, відкриваючи шлях до особняка. Він був величезним, темним, ніби вирізаним із нічної тіні. Масивні кам’яні стіни, великі вікна, частина яких уже потонула в темряві. Навколо – височенні дерева, що ще більше поглинали світло місяця.

Двері автомобіля відчинилися, і я здригнулася.

– Виходь.

Голос Даміана був рівним, холодним, але в ньому вчувалася незаперечна влада. Я стиснула пальці, намагаючись приховати тремтіння, і повільно ступила на прохолодний кам’яний двір.

Зсередини будинок виглядав ще величніше. Високі стелі, мармурові сходи, вогні люстри, що відбивалися у великих дзеркалах. Але замість відчуття затишку мене накрило щось інше – це місце не було домом. Воно було кліткою, хай і золотою.

Даміан зачинив двері позаду мене.

Я стояла посеред розкішного холу, оточена холодними мармуровими стінами, які здавлювали мене, не даючи дихати.

– Ти тут житимеш. Звикнеш.

Його голос був твердим, байдужим.

Я різко розвернулася до нього.

– Я не хочу звикати.

Даміан ліниво зняв піджак і кинув його на спинку найближчого крісла. Його губи смикнулися в насмішку.

– Це неважливо.

Його погляд ковзнув по мені – не як по людині, а як по речі, яка тепер належить йому.

– Ходи за мною.

Я не зрушила з місця.

– Я не твоя рабиня.

Даміан спокійно підійшов ближче, поки між нами не залишилося жодного простору. Його рука повільно піднялася, пальці ледь торкнулися мого підборіддя, змушуючи мене підняти голову.

– О, ти ще не зрозуміла? – у його голосі не було злості, лише крижана впевненість. – Ти належиш мені, Еліано. Не як рабиня. Як моя власність.

Я спробувала вирватися, але він сильніше стиснув моє підборіддя. Його очі були темними і порожніми.

– Я можу бути терплячим, але не перевіряй мої межі.

Він відпустив мене так само різко, як і схопив.

– Твоя кімната нагорі. Будь розумницею і йди туди сама. Не змушуй мене вести тебе за руку.

Мені хотілося закричати, щось розбити, довести, що я не зламаюсь. Але я знала – він чекає цього. Він хоче побачити, як я зламаюсь.

Я мовчки розвернулася і пішла нагору.

Його тихий сміх у мене за спиною обпік більше, ніж його дотик.

Кожен крок віддавався у скронях важким ударом. Мої пальці стислися в кулаки, нігті вп’ялися в долоні, та я не зупинялася. Даміан залишився позаду, і хоча його погляд більше не свердлив мене в спину, я знала – він стежить. Він чекає, коли я зроблю помилку, коли зламаюся.

Дістатися до кімнати здавалося єдиним способом вирватися, хоча б на мить. Але коли я відчинила двері, все всередині похололо.

Простора спальня, оформлена в темних тонах, величезне ліжко з атласною постіллю, високі вікна, затягнуті важкими шторами. Але головне – не було замка.

Я стиснула губи, зробила кілька кроків углиб і почула за собою тихий звук – двері зачинилися.

Різко обернувшись, я побачила його. Даміан стояв у дверному прорізі, рука все ще лежала на ручці. Він спостерігав.

– Звикнеш. – Його голос був тихим, але повним прихованого виклику. – У тебе немає іншого вибору.

Мені захотілося відповісти щось різке, довести, що він помиляється, але слова застрягли в горлі. Бо він мав рацію.

Я опустила погляд, сховала тремтіння рук у складках сукні.

– Відпочивай, – додав він, і я почула, як його кроки віддаляються.

Лише коли звук його важких черевиків стих у коридорі, я дозволила собі видихнути.

Відпочити?

Як я можу відпочити, коли моя свобода розчинилася разом зі стуком його кроків?

Я сиділа на краю ліжка, стискаючи ковдру так, ніби вона могла захистити мене від цього місця, від Даміана, від усього, що чекало попереду. Моє тіло нило від ударів, але я не дозволяла собі думати про біль. Це був лише черговий доказ того, що я більше нічого не вирішую.

Двері відчинилися раптово. Я напружилася, готова побачити його, та натомість у кімнату зайшов незнайомий чоловік – середнього віку, з акуратними сивими скронями та сумним поглядом. За ним стояла невисока жінка в білому халаті, очевидно, медсестра.

– Добрий вечір, міс. – Голос чоловіка був спокійним, майже лагідним. – Мене звати доктор Мендес. Пан Морено попросив мене вас оглянути.

Я здригнулася. Пан Морено.
Він послав мені лікаря?

– Мені нічого не потрібно, – тихо сказала я, відвертаючись.

– Я всього лише хочу допомогти.

Його голос був рівним, без жодного натяку на примус. Але я знала, що відмова нічого не змінить. Я більше не мала вибору навіть у таких дрібницях.

Коли він доторкнувся до моєї руки, щоб оглянути забиття, я стиснула зуби, але не смикнулася. Його пальці були легкими, але навіть від найменшого дотику біль спалахнув із новою силою.

– Сильні гематоми, але без переломів. – Доктор Мендес кивнув медсестрі, і та почала готувати ліки. – Ми накладемо мазь, вона зменшить набряк. Завтра біль буде слабшим.

Я мовчала. Що це? Жест милосердя? Спокута?
Мені не потрібна була його турбота.

Мені потрібна була свобода.

Доктор Мендес акуратно завдав холодний гель на мої синці, і я здригнулася від неприємного холоду.

– Знаю, що боляче, – тихо сказав він, майже співчутливо. – Але вам стане легше.

Я знову промовчала. Що він хотів почути? Подяку?

Медсестра мовчки перев’язувала мені руку, її дотики були швидкими, майже механічними. Вона явно не хотіла тут бути. Я ж тим більше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍