Сніжана Якимчик - Клеймо нареченої , Сніжана Якимчик

Коли процедура була завершена, лікар підвівся, уважно глянув на мене.

– Я залишу вам знеболювальне. Якщо щось буде потрібно, скажіть пану Морено.

Я підняла на нього погляд.

– Навіщо?

Він трохи насупився, ніби не розумів питання.

– Навіщо він це зробив? – уточнила я. – Навіщо йому, щоб я була в порядку?

Лікар витримав паузу, перш ніж відповісти:

– Не знаю. Але можливо, він не такий, як здається.

Мене охопив сміх. Гіркий, короткий, без тіні веселощів.

– Помиляєтесь. Він саме такий, яким хоче здаватися. Жорстокий. Холодний. Безсердечний.

Доктор нічого не відповів. Лише зітхнув і кивнув медсестрі.

– Гарного вам вечора, міс.

Я не відповіла, просто відвернулася до вікна, поки вони не вийшли.

Двері зачинилися.

Я знову була сама.
Тільки тепер із думкою, що навіть у своїй жорстокості Даміан Морено залишався непередбачуваним. І від цього було ще страшніше.

Я лежала на ліжку, вдивляючись у темну стелю. Тіло нило, але біль уже не здавався таким нестерпним. Холодний гель, перев’язки — усе це мало допомогти, і все ж... Даміан не повинен був про мене дбати. Він мав бути байдужим. Жорстоким.

То чому він це зробив? Я стиснула ковдру пальцями.

Він купив мене, як річ. Говорив про мене, як про власність. Його слова, його погляд — усе кричало про те, що я для нього ніщо. І водночас він послав лікаря, наче хвилювався.

Можливо, він просто не хоче зламаної речі?
Думки плуталися, але я не встигла знайти відповідь, бо почула звук.

Тихий, майже нечутний, але я відразу зрозуміла – я не одна.

Я різко підвелася, серце застукотіло в грудях.

У напівтемряві кімнати, просто біля дверей, стояв Даміан.
Його силует здавався ще більш похмурим у слабкому світлі настільної лампи. Він не рухався, просто дивився.

– Що ти тут робиш? – мій голос зірвався, прозвучав майже шепотом.

Даміан зробив крок уперед.

– Дивлюсь, як ти звикаєш.

Його очі блищали в темряві.

– І як? – холодно кинула я.

Він посміхнувся. Тонко, ледь помітно.

– Поки що ти просто виживаєш. Але скоро ти навчишся грати за моїми правилами.

Він повернувся і зник у коридорі, залишивши після себе лише тінь своєї присутності.

Я стиснула руки в кулаки.

Що ж, Даміане Морено, подивимось, хто кого навчить грати.