Рубен Гримар - Серце серед кісток, Рубен Гримар

І музика розсипалась на уламки тиші.

Примара зникла. Туман осів, став знову глухим, мовчазним. Але тепер у цій тиші було щось інше. Витончене. Ледь уловиме. Як подих, що залишився після ридання.

Леора стояла, тремтячи. Пальці ще світилися — не від сили, а від сорому. Її дихання було рване, нерівне. Усередині щось стискалося.

“Я знову…”

— Я… я не хотіла, — прошепотіла вона. Голос зраджував, був надто слабким, надто людським.

— Знаю, — відповів Дантес. Він стояв рівно, як завжди, але його постава трохи похилилася. Не втома — вага пам’яті. — Але ти мусиш навчитись не лише відчувати — а й чути. Тут усе має пам’ять. І все — болить.

Вона впала навпочіпки, мов щось у ній зненацька здалося. Долоня ковзнула по підлозі. Тепле дерево дихало — не проти неї, а разом із нею. Тремтіло. Як вона.

— Це була душа? — її голос був майже дитячим, раптово беззахисним.

— Те, що залишилось. — Дантес не одразу продовжив. — Але ж ти сама казала: корабель дихає. А він дихає тим, що втрачено.

“Я знову вистрілила першою. Як тоді. Як у шістнадцять. Коли вітер у спину й зброя в руці здавались єдиним способом не впасти.”

Її пальці стиснулись у кулак. Пальці, що колись тримали шовк. І кров. І карту скарбів. Тепер вони тримали лише провину.

— Корабель тебе прийняв, — повторив Дантес. — Але він ще не довіряє.

Леора повільно підняла голову. Її очі були темні, глибокі, мов небо перед грозою.

— А ти?

Тиша між ними стала тоншою. Напруженішою. Не небезпечною — правдивою.

Дантес не відповів одразу.

— Я… теж, — сказав він.

І цього було досить.

Бо іноді не вибачення, а спільна тиша — єдина форма прощення.