Рубен Гримар - Серце серед кісток, Рубен Гримар

Розділ 4

Дантес привів дівчину до капітанської рубки та відчинив двері, пропускаючи її уперед.

Усередині — старі мапи, компаси без стрілок, годинники, що зупинилися. Вікна закинуті павутиною, але в променях туманного світла все виглядало... затишно.

— Це місце — тут час, наче зупинився, — прошепотіла Леора.

— Або час більше не хоче бігти. — Дантес провів пальцями по карті. — Тут немає півночі, Леоро. Тут є тільки напрям, який вибереш.

— І що вибрав ти?

— Я? — Він засміявся. Тихо, трохи з присмаком пилу. — Я вибрав залишитись. Бо не маю куди йти.

Вона глянула на нього. На тріснуту кістку на його вилиці, на майже граційний нахил голови, на порожнечу в очницях, яка з кожною хвилиною здавалася... менш порожньою.

— І скільки ти вже тут?

— Двісті сімнадцять років. І три дні. Я веду рахунок — щоб не з’їхати з глузду. Ну або переконатись, що вже з’їхав, — він знизав плечима. — Я був бойовим музикантом. Тоді ще на іншому кораблі. Наш капітан загинув. А я… чомусь залишився.

— І став капітаном?

— Ні. — Дантес усміхнувся куто. — Просто взяв його плащ. Інших претендентів не було.

Далі була каюта штурмана — порожня, але з розкиданими листами. Частина з них… досі свіжа. На одному папері Леора впізнала печатку, яку бачила у сні. Її магія легенько ворухнулась, як котяча лапа у сні.

— Хтось тут ще є, — тихо сказала вона.

— Були, — відповів Дантес. — Тіні. Спогади. Корабель пам’ятає все, що тут було. Він не забуває — на відміну від людей.

— І не пробачає?

— Інколи. Якщо вважатиме, що ти варта цього.

Вона не відповіла. В її грудях щось повільно рухалося. Не страх. Не сором. Не злість. Щось нове. Мовчазна відповідальність перед тим, що ще не стало реальністю.

— І що тепер? — запитала вона. — Ми просто пливемо в тумані?

— Поки що. Туман — це не перешкода. Це простір між виборами. Або ти щось шукаєш… або хтось шукає тебе.

Вони вийшли на палубу. Туман погус. Але вона вже не боялася його.

— Можеш залишитись, скільки схочеш, — мовив Дантес. — Корабель тебе прийняв. А це, скажу чесно, рідкісний випадок.

— І що, я тепер його частина?

— А хіба ти не завжди була частиною того, чого боїшся найбільше?

Він глянув на неї. Порожні очниці. Зелене світло. І голос — тихий, але ясний:

— Не всі, хто живе — живі. І не всі, хто помер — пішли.

І Леора вперше нічого не відповіла. Бо в цій фразі було щось, що не вимагало слів.

Вони вийшли з каюти штурмана мовчки. Але тиша між ними вже не була холодною. Вона була, як старе пальто в дощ: не рятує від мокроти, але все ж — краще, ніж нічого.

Леора оглянулась. Стіни дихали. Папери на столі не тремтіли — але здавалося, що щось у них… чекає. Як погляд зі спини, як тінь, яку не бачиш, але знаєш.

“Хтось тут ще є,” — знову подумала вона.

— Ми не самі, — тихо промовила. — Відчуваєш?

— Відчуваю, — відповів Дантес. — Але це не завжди погано.

Коли вони спустились на рівень нижче, туман просочився в трюм крізь шпарини. Світло ледь ковзало по підлозі, як спогади — по ранах.

Леора ступала обережно, але всередині — щось гупало. Магія? Серце? Вона не була впевнена, що це різні речі.

Кожен крок лунав глухо. Дошки трюму були вкриті тонкою плівкою пилу, але в деяких місцях — хтось ступав до неї. Нещодавно. Сліди черевиків. Малюнки пальцем. Рух.

— Тут хтось є, — шепнула вона.

— Це трюм пам’яті, — відповів Дантес. — Тут корабель ховає те, що хоче забути. Але не може.

І тоді вона це побачила.

На дальній стіні — силует. Людський. Напівпрозорий. Стояв нерухомо, ніби вирізаний із туману. Його обличчя — розмите, стерте, мов витерте слізьми або часом. Але очі…

Очі світилися. Як у Дантеса. Тільки не зеленим. А червоним — глибоким, як світанок перед бурею, і тривожним, як перший біль у спогаді.

Леора зробила крок назад. Інстинктивно. Плечі напружились.

— Хто це? — голос її прозвучав тихіше, ніж хотіла. У ньому ковзнув лід.

— Один із перших, — озвався Дантес. Спокійно, але з тією тишею, яка знає, що будь-який звук — може стати останнім. — Він помер тут. Але не пішов.

Силует хитнувся.

— Леоро… не рухайся, — промовив Дантес повільно, як заклинання.

Але вона вже зробила крок. Занадто швидко. Її магія здійнялась у пальцях — інстинкт захисту, реакція плоті й крові, коли розум ще мовчить. Тепло пульсувало під шкірою, напружене, мов струна.

Це не страх. Це — готовність. І біль.

Примара сіпнулась. Світ навколо став важчим — не темнішим, а густішим. Повітря ущільнилось, наче стало водою. Карти на стінах затремтіли. Дерево застогнало, глибоко, майже живо.

— Не бий! — крикнув Дантес. У його голосі не було страху. Лише… терміновість. — Це не ворог!

Але вже було пізно.

Магія Леори, мов розірваний вузол, рвонулась уперед — блискавицею, що не знала цілі. Сила вдарила по примарі.

Та не розсипалась. Вона тільки відступила на півкроку… і закричала.

Це не був людський крик. І не звірячий.

Це була музика.

Спотворена, перекручена, як скрипка, яку грають іржавим лезом по струнах, натягнутих із болю. Вона рвала повітря, дерла туман, просочувалась у кістки. Кожна нота — не звук, а спогад, який ніхто не хотів згадувати. Кожен відгомін — мов крик душі, що ніколи не мала права закінчити свою пісню.

Корабель гойдався. Стіни скрипіли, наче хтось зсередини намагався вийти. Але бурі не було.

Лише Леора.

І примара.

І музика болю.

— Що я зробила?! — закричала вона, затуливши вуха. Здавалося, звук проходив крізь пальці, крізь череп, прямо в серце.

— Ти змусила його згадати! — крикнув Дантес. Його кістлява рука змахнула смичком по повітрю — мов диригент, що силою ритму намагається приборкати симфонію хаосу. Крик затих на мить, обернувшись у тремтіння. — І тепер він не знає, хто він!

Ще один рух. Різкий, точний.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍