Рубен Гримар - Серце серед кісток, Рубен Гримар

Він замовк на мить, ніби вагаючись — сказати більше чи залишити це в тумані.

— Я ніколи не питав, — додав зрештою. — Він сам не любить згадувати.

— І що, корабель тобі просто… відповідає? — тихо озвалась Леора.

Вона ще не усвідомлювала, що перейшла межу: від страху до цікавості. Від спротиву — до прийняття. В її голосі вже не було іронії. Лише потреба зрозуміти.

— Не голосом, — відповів Дантес. — Швидше — присутністю. Як коли заходиш до кімнати й відчуваєш: тебе там не чекали. Але вже не виженуть.

Леора повільно кивнула. Вона знала це відчуття. Надто добре.

Десь далеко знову скрипнули снасті, і туман, мов ковдра, важко ліг на плечі корабля. Вони стояли поруч, обоє мовчазні. Їхні тіні розчинялись у блідому світлі, що приходило не від сонця — а, здавалося, зсередини самого дерева.

Корабель не забував. Як і вона.

І, можливо, саме тому вони обидва ще тримались.