Рубен Гримар - Серце серед кісток, Рубен Гримар

Розділ 3

Коли вона вийшла з каюти, туман уже не здавався таким щільним.

Він не розсіявся, ні — залишався, як легкий серпанок між світами. Але тепер він ніби відступив, визнавши її присутність. Не ворог, не друг — радше сторонній спостерігач, що принишк, вивчаючи, чи варто довіряти цій чужій, пораненій, живій.

Леора зробила кілька кроків. Дерево під ногами було вологим, але теплим — наче жило своїм життям. І з кожним рухом воно немовби прислухалося до неї, скрипом реагуючи на кожен крок, кожен дотик.

Вітрила висіли мляво, обвислі, як старі легені, що більше не дихали вітром. Але водночас… судно рухалося. Вона це відчула шкірою, внутрішнім вестибулярним відчуттям: судно пливло, хоч море було гладке, а вітер — мертвий.

“Поза течією. Поза напрямком. Як і я.”

На носі корабля стояв Дантес. Непорушний, мов вирізаний із нічного повітря. Його темний плащ повільно колихався — не від вітру, бо вітру не було. Він ніби дихав сам, або… відгукувався на її присутність. М’яко, без поспіху, як дим, що не хоче зникати, хоч знає, що мусить.

Його постать не кидала тіні — туман її поглинав, як поглинає все, що втрачає форму.

Леора зупинилась. Декілька кроків між ними здавалися довшими, ніж усі милі, що вона пройшла за своє життя. Її погляд ковзав по його постаті, і вона не могла вирішити, що тривожить її більше: те, що він не людина… чи те, що їй стає з цим спокійніше.

Він не повернувся, але заговорив:

— Як сон?

Голос прозвучав спокійно, навіть буденно. Та в ньому було щось — тиха музика, яку неможливо було не чути. Інтонація, ритм, пауза. Як скрипка, що зберігає мелодію навіть після зламаного смичка.

— Як тінь, — відповіла вона. Її голос ще тримав хрипоту сну. Або страху. Або спогадів. Вона зупинилась за кілька кроків. — А твій корабель дихає.

“І я чую це. Не вухами. Всередині. Наче він торкається мене зсередини, як сон, який не хоче відступати.”

— О, він ще й слухає, — відгукнувся Дантес. Його голос був… не голосом. Радше — присутністю. Тонкою, делікатною, але чіткою. — Тож обережніше з коментарями. Він може образитись.

— І що тоді? — Леора трохи звела брову. Пробувала жартувати, але її власні слова здалися зайвими. — Він викине мене за борт?

— Ні. Просто почне шепотіти твої сни іншим, — з притиском сказав він.

І тоді обернувся.

Леора завмерла. Очікувала… чого? Ще одного страху? Але його рух був повільним, спокійним, навіть граційним. Він рухався не як живий — не з інерцією м’язів і плоті, а з пам’яттю про тіло, як про танець, якого не забути.

Його очниці світилися слабко, але в тому світлі було щось м’яке, навіть людяне. Вона ловила себе на тому, що перестала шукати в ньому страхітливе. Шукала інше — слід живого.

Дантес глянув на неї — не так, як дивляться звичайно. Його погляд був глибокий, як склянка води, в яку щойно впала крапля. Він не бачив лише поверхню. Він… розгадував.

— Готова до екскурсії, мадемуазель де Вальмонт?

Її серце стиснулось. Ці слова — наче жарт, наче форма. Але її прізвище, її титул… на цьому туманному судні воно звучало фальшиво. Порожньо. Наче згадка про щось, що вже не має сенсу.

Це ім’я залишилось на «Сутінковій Лілії». Разом із кров’ю й зрадою. Тут я — хтось інший. Але хто?..

— Якщо це не приведе мене до наступного сну, — знизала вона плечима, — то так.

— Тут усе приведе тебе до сну. Але, якщо пощастить, ти прокинешся, — відповів Дантес.

І в цій фразі було щось, що не вимагало відповіді. Бо Леора знала: він говорив не лише про сон.

Він простягнув руку — не для того, щоб торкнутись, а щоб вказати шлях. Її не тягнули, не вели. Просто запрошували. І в цьому було щось… справжнє. Чисте, навіть у своїй привидоподібній дивності.

Леора глянула на його долоню — суху, кістляву, але витончено підняту. Вона не боялась, але й не довіряла. Просто… дозволила собі крок. Один. А потім — ще один.

Вона не знала, що дивніше: те, що йде за скелетом, чи те, що з кожним кроком поруч із ним їй ставало… спокійніше. Наче десь у глибині, поміж уламками зневіри, проростало щось нове. Маленьке. Ледь тепле. Вона ще не наважувалась назвати це довірою. Але це точно не була ворожість.

— Тоді веди, капітане-примаро, — сказала вона, крокуючи поруч. Її голос ще мав сталь, але вже без отрути. — Покажи мені черево твого мертвого кита.

— Не такий уже він і мертвий, — відказав Дантес з усмішкою, що жила десь у тіні голосу. — Якщо почав тебе переварювати.

На мить її щелепи стиснулись. Образ? Ні. Швидше — влучність. Вона справді відчувала, ніби корабель проникає в неї: думками, снами, шепотом у стінах. Але, всупереч інстинкту опиратись — не хотіла відштовхнути це відчуття.

Може, вперше за довгий час я… не сама.

Він провів її уздовж палуби.

Судно виявилось більшим, ніж здавалося в тумані. Вона відчула це не очима, а шкірою — масштаб, вагу, глибину. Боки — обшарпані, подряпані часом і штормами, але міцні. Наче людина, яка пережила війну й не скаржиться.

Дерево під ногами дихало, злегка стогнучи під кроками. Воно не мовчало — воно слухало. Як жива плоть. А подекуди — як стара кістка. Леора відчула, як магія всередині неї тягнеться назустріч цьому диханню — обережно, недовірливо. Але щиро.

Її пальці мимоволі ковзнули по борту. Тепле, трохи шорстке дерево відгукнулось ледь вловимим пульсом. І серце здригнулось — не від страху, а від чогось ближчого до жалю. Глухого, солоного, як вітер перед бурею.

“Якби цей корабель був людиною, — подумала вона, — я б запитала: чому ти ще тримаєшся? Навіщо?”

Але корабель не відповів. Він просто плив. Не на хвилях — крізь час, крізь спогади, крізь прокляття. І вона — йшла поруч. Із тим, хто давно не мав серця, але все ще вів уперед.

Дантес мовчав, доки її долоня не відступила.

— Жнець Тіней не завжди був примарою, — нарешті сказав він. Голос його звучав тихо, але рівно. — Колись це був найшвидший корабель у південних морях. Легкий, як пісня, і безжальний, як вітер. Але його прокляли. За щось.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍